Олеся Островська-Люта: Популізм, трампізм, правий радикалізм є наслідком занедбаних економічних інтересів робітників

 Жижек говорить приблизно те саме, що й Асемоглу у своїй новій книжці про занепад ліберальної демократії. 

Популізм, трампізм, правий радикалізм є наслідком занедбаних економічних інтересів робітників — working class за Жижеком і working people за Осемоглу. 

Ліберальна лівиця, до якої тяжіє більшість людей з вищою освітою в США, зосередилася на культурних аспектах справедливого світу: права меншин, добробут мігрантів, феміністичний порядок денний. І занедбала питання економічного добробуту працюючих. За це настала політична розплата.

Андрій П-ко: Після нафти: як зміниться цивілізація дорогих енергоносіїв

Сучасна людська цивілізація часто асоціюється з космічними польотами, штучним інтелектом і планами освоєння Марса. 

Проте її матеріальна основа значно прозаїчніша: це система, побудована навколо вуглеводнів. Нафта, природний газ і вугілля досі забезпечують більшість транспорту, значну частину промисловості, глобальну логістику та виробництво хімічних матеріалів.

Вуглеводні стали фундаментом індустріальної епохи не лише через свою енергетичну щільність, а й через унікальне поєднання властивостей: зручність зберігання, простота транспортування та універсальність використання. Жодне інше джерело енергії довгий час не могло конкурувати з ними за сукупністю цих параметрів.

Питання майбутнього полягає не стільки у “вичерпанні” нафти й газу, скільки у поступовому зростанні їхньої граничної вартості. Нові родовища стають складнішими для видобутку, енергетично дорожчими та менш передбачуваними. У результаті змінюється не фізична доступність ресурсу, а економіка його використання. Саме це й запускає довгий перехід до іншої енергетичної системи.

Найімовірніше, цей перехід не матиме характеру різкого розриву. Викопне паливо поступово втрачатиме домінування, але не зникне миттєво. Світ увійде у тривалий період енергетичної гібридності, де співіснуватимуть різні технології: від традиційних палив до електрики, водню та синтетичних енергоносіїв.

Основою нової енергетичної системи стане поєднання відновлюваних джерел і атомної енергетики. Сонячні та вітрові електростанції забезпечуватимуть дешеву змінну генерацію там, де це дозволяє клімат і географія, тоді як атомні станції виконуватимуть роль стабільного базового джерела. Водночас їхня роль залежатиме від темпів будівництва та інституційної здатності країн масштабувати складну інфраструктуру.

Електрика стане центральним енергетичним “посередником” цивілізації, але не універсальним замінником усього. Вона ефективна для двигунів, побуту та значної частини промисловості, однак у сферах, де критично важлива висока енергетична щільність — авіація, морські перевезення, частина хімічного виробництва — пряме електричне рішення залишається обмеженим.

У цих секторах з’явиться набір компромісних технологій. Водень і аміак, швидше за все, відіграватимуть роль промислової сировини та частково енергоносіїв у важкій індустрії. Синтетичні вуглеводні, вироблені з електроенергії, води та вуглекислого газу, можуть використовуватись у транспорті, але їхнє виробництво залишатиметься енергетично затратним. Це означає, що вони не повторять економічної “дешевизни” нафти, а радше стануть стратегічними, а не масовими ресурсами.

Перехід до дорожчої енергії змінить не лише технології, а й структуру економіки. Важливішими стануть ефективність і повний життєвий цикл продукції. Там, де сьогодні дешевизна енергії дозволяє швидко замінювати речі, зросте роль ремонту, повторного використання та вторинної сировини. Переробка матеріалів стане не просто екологічною практикою, а економічною необхідністю.

Глобалізація не зникне, але її форма зміниться. Високі енергетичні витрати на транспортування можуть посилити регіоналізацію виробництва, хоча великі централізовані системи збережуть перевагу там, де вони критично ефективні. Світ не стане повністю локальним, але баланс між глобальним і регіональним зміститься.

Сільське господарство також адаптується до нових енергетичних умов. Дизельна техніка поступово поступиться місцем електрифікованим або альтернативним рішенням, але цей процес буде нерівномірним і залежатиме від вартості енергії та доступності інфраструктури. Автоматизація та точне землеробство частково компенсують зростання витрат.

У довгостроковій перспективі цивілізація не повернеться до доіндустріального стану, оскільки технологічна база вже сформована. Проте вона може змінити свій “енергетичний стиль”: замість системи надлишку та дешевого палива сформується система оптимізації, де ключовим ресурсом стає не лише енергія, а й ефективність її використання.

Таким чином, перехід після епохи вуглеводнів навряд чи буде крахом. Швидше це буде повільна перебудова індустріального світу: від економіки дешевого спалювання до економіки складного перетворення енергії. І якщо XX століття справді було епохою нафти, то майбутні століття, ймовірно, стануть епохою енергетичних компромісів, де жодне джерело не є універсальним, але разом вони формують нову стабільну систему.

Андрій П-ко: Народний капіталізм чи менеджерський соціалізм? Про гібридну природу сучасних фінансових гігантів

 Класичний капіталізм XIX століття асоціюється передусім із фігурою підприємця-власника. Фабрика належала конкретній особі або родині, яка одночасно володіла підприємством, управляла ним і несла основні ризики. Образ капіталіста доби промислової революції — це власник, який особисто контролює виробництво, приймає стратегічні рішення і безпосередньо привласнює прибуток. Саме така модель була описана як прихильниками, так і критиками капіталізму, зокрема класиками політичної економії та марксизму.

Однак протягом XX століття структура капіталізму зазнала глибоких змін. Сьогодні значна частина світової економіки функціонує вже не як сукупність підприємств, що належать окремим підприємцям чи сімейним династіям, а як складна мережа корпорацій, акції яких розподілені між мільйонами інвесторів. Особливо яскраво ця тенденція проявляється в діяльності таких інвестиційних гігантів, як BlackRock, Vanguard чи State Street. Їхня поява поставила перед економістами, соціологами та політичними філософами цікаве питання: чи не виникла в сучасному світі нова, гібридна форма економічної організації, яка поєднує риси класичного капіталізму та деякі елементи колективного володіння?

На перший погляд відповідь може здаватися очевидною. Усі названі структури є приватними компаніями, діють у ринковому середовищі, орієнтуються на прибуток і конкурують між собою. Це, безумовно, робить їх складовою капіталістичної системи. 

Проте при детальнішому розгляді виявляється, що механізм володіння капіталом у сучасному фінансовому секторі істотно відрізняється від класичної моделі приватної власності.

Андрій П-ко: Кругообіг капіталу: економіка як водний цикл

 Рух капіталу в економіці певною мірою можна порівняти з кругообігом води в природі. Вода не зникає після того, як випала на землю: вона випаровується, утворює хмари, повертається у вигляді опадів, потрапляє в річки, ґрунт і моря, а потім знову включається в природний цикл. Економіка також потребує постійного руху — грошей, товарів, послуг, інвестицій та доходів.

Гроші самі по собі не створюють економічної цінності. Вони є своєрідним механізмом, який дозволяє обмінюватися результатами людської праці. Заробітна плата перетворюється на споживчі витрати, витрати людей стають доходами підприємств, підприємства виплачують зарплати, закуповують сировину та обладнання, інвестують у розвиток — і гроші знову потрапляють до інших учасників економіки. Виникає своєрідний кругообіг.

Саме тому важливо розрізняти накопичення капіталу і його застоювання. Накопичення саме по собі не є проблемою. Навпаки, суспільство не може розвиватися без заощаджень та інвестицій. Якщо люди та підприємства відкладають частину своїх доходів, ці кошти можуть перетворитися на нові заводи, технології, дороги, житло, підприємства та робочі місця. У такому випадку капітал, навіть перебуваючи у власності небагатьох людей, продовжує працювати на економічний процес.

Проблема виникає тоді, коли значна частина створеного багатства концентрується у вузького кола людей і перестає активно повертатися в економічний кругообіг. Дуже багата людина фізично не може споживати у тисячі разів більше їжі, одягу чи побутових послуг, ніж звичайна людина. Зі зростанням доходу частка грошей, яку людина витрачає на поточне споживання, зазвичай зменшується, а частка заощаджень та інвестицій зростає.

На перший погляд, це не проблема: гроші багатих можуть бути інвестовані. Але тут виникає принципове питання — у що саме вони інвестуються? Якщо капітал спрямовується на створення нових виробництв, технологій та робочих місць, він повертається в економічний цикл. Якщо ж значна частина коштів спрямовується переважно на придбання вже існуючих активів, спекулятивні операції або просто накопичується без достатнього продуктивного застосування, то виникає інша ситуація.

Василий Танасийчук: Делёз и бегство из Єдипового треугольника

Открывая «Анти-Эдип» Жиля Делеза и Феликса Гваттари, мы сталкиваемся с тем, что академическая профессура называет «великим освобождением». Они говорят: хватит зацикливаться на маме, папе и этой проклятой кастрационной тревоге! Эдипов треугольник это тюрьма, это буржуазная микрофашистская камера пыток, куда нас запирают с самого детства, заставляя сублимировать наше либидо в тупой конформизм позднего капитализма.

Делез предлагает Бегство. Настоящее, шизоаналитическое бегство, линии детерриториализации, которые уводят нас в бесконечные ризомы, в тела без органов, в чистые потоки желания, где нет ни пола, ни имени, ни фиксированной идентичности.

​Но подождите! Здесь необходимо задать самый жесткий, самый невыносимый вопрос. Реален ли этот проект? Или это просто романтическая фантазия французских интеллектуалов 1968 года, которая на самом деле идеально обслуживает самый циничный капитализм наших дней?

Почему делёзианское бегство от Эдипа вызывает вопросы? Для Лакана Эдип это не просто «ошибка» или «неправильное воспитание», от которого можно избавиться, прочитав пару умных книг. Эдип это структурная необходимость. Это та символическая решетка, которая вообще позволяет человеку обрести субъектность.

​Что делает Делез? Он говорит: «Откажитесь от Закона Отца, разрушьте эту невротическую структуру, выпустите желание на свободу». Но в психоанализе, когда субъект пытается полностью обойти Эдипа и законно установленные запреты, он не попадает в царство чистой свободы. Он проваливается прямо в психоз.

Свободное, ничем не ограниченное желание - это чистый ужас. Желание само по себе не хочет «свободы». Желание хочет невозможного. Оно хочет разрушения, оно жаждет собственного уничтожения. Эдипов треугольник с его нелепыми запретами, неврозами и семейными скандалами это единственное, что удерживает человека от падения в черную дыру психотической дезинтеграции. Это удушающая, но защитная сетка. И предлагать людям сбежать из нее это всё равно что предложить пациенту, летящему на дельтаплане, выбросить парашют, потому что парашют «сковывает его движения».

Делез и Гваттари искренне верили, что их шизоанализ и концепция «бегства» подрывают капитализм. Дескать, капитализм постоянно кодирует и территироализирует всё вокруг, а мы ответим ему неукротимым потоком детерриториализации. Мы будем бежать сквозь границы, рушить идентичности, становиться животными, машинами, кочевниками. ​Но что сделало неолиберальное устройство общества в девяностые и нулевые годы? Оно взяло делёзианские лозунги и превратило их в свою главную маркетинговую стратегию.

Посмотрите на современного успешного IT-предпринимателя, на какого-нибудь цифрового кочевника, который работает из балинезийского кафе, меняет стартапы, не имеет постоянного дома, семьи, корней, идентичности, профсоюзов и социального пакета. Он постоянно в «потоке», он «детерриториализирован», он находится в бесконечном процессе становления-всем!

​Разве это не воплощение делёзианского номада? Все дело в том, что Капитализму больше не нужен классический буржуа с его консервативной эдиповой семьей, с его прочными узами и моралью. Капитализму нужен гибкий, распадающийся, лишенный корней психотический субъект, который легко скользит по потокам товаров и информации.

Андрій П-ко: Від конкуренції до сангхи: один із можливих сценаріїв майбутнього людства

 Майбутнє людства може розвиватися без катастроф, великих воєн і цивілізаційних обвалів. Технології можуть поступово ставати дедалі потужнішими, виробництво — дедалі автоматизованішим, а базові потреби людини — їжа, житло, тепло, одяг, медицина — дедалі дешевшими й доступнішими.

 Водночас населення планети може скорочуватися. Якщо більшість сімей матиме одну дитину, а тривалість життя зростатиме, людство через кілька поколінь може перейти від мільярдів людей до значно меншої чисельності.

На перший погляд це виглядає як демографічна проблема. Але можна уявити інший погляд: можливо, це стане одним із моментів, коли сама логіка цивілізації почне змінюватися.

Сьогодні людське суспільство значною мірою побудоване на конкуренції. Люди конкурують між собою, компанії — між компаніями, держави — між державами. Значна частина економічного розвитку виникла саме завдяки цій конкуренції. Вона змушує винаходити, виробляти, ризикувати, ставати ефективнішими. 

Але в ній є і величезна ціна: конфлікти, нерівність, боротьба за ресурси, прагнення до влади, дублювання зусиль і постійна необхідність перемагати когось іншого.

Можливо, однак, що технологічний розвиток поступово послабить матеріальні підстави цієї боротьби.

Якщо машини й штучний інтелект зможуть виробляти більшість необхідних речей, якщо енергія стане дешевою, якщо автоматизоване сільське господарство зможе годувати суспільство невеликою кількістю людей, а будинки зможуть майже самостійно будуватися, ремонтуватися й обслуговуватися, тоді величезна кількість людської праці більше не буде необхідною для підтримання цивілізації.

Може виникнути парадоксальна ситуація: людей стане менше, але можливостей цивілізації стане більше.

Георгий Иванов: Марксизм как метод, а не традиция (восьмая часть «Левого марша»)

В предыдущих частях речь шла о кооптации левого языка, о застывших формах и о том, как готовые иконы перестают работать. Теперь стоит вернуться к самому простому и одновременно самому тяжёлому требованию.

Марксизм существует только пока остаётся методом.

Стоит ему превратиться в «традицию» или «наше наследие» — он начинает умирать.

Нужно проводить конкретный анализ конкретной ситуации. Исходное требование состоит не в повторении правильных имён. Оно состоит в том, чтобы разбирать данную расстановку сил, данный момент, данный уровень противоречий — не подставляя заранее готовую схему.

Звучит банально. На практике так почти никто не поступает. Гораздо проще узнать в текущем кризисе «тот же» 1917-й, «тот же» 1949-й, «ту же» культурную революцию или «тот же» термидор. Проще найти подходящую цитату, чем выдержать сопротивление материала. Проще объявить верность знамени, чем признать: знамя само по себе мышление не заменяет. Метод начинается в точке, где схема сталкивается с фактом и ломается.

Традиция начинается там, где факт начинают подгонять под схему.

Почему «наследие» убивает метод?