Андрій Богданович: Про історичний розвиток через діалектичну тріаду **теза-антитеза-синтез**

Ідея про історичний розвиток через діалектичну тріаду **теза-антитеза-синтез** є надзвичайно цікавою, адже вона переносить абстрактну філософську концепцію на конкретну історичну та соціальну динаміку. Це дозволяє поглянути на еволюцію пострадянських еліт як на послідовний процес.

### Теза: «Буржуїни-мироїди»

Ця теза уособлює еліту старого світу, яка існувала до революційних змін. Це були «буржуїни-мироїди», які представляли капіталістичний лад,  асоційований з експлуатацією, корупцією та соціальною нерівністю. Вони були втіленням старого, звичного порядку, що мав бути зруйнований. 

---

### Антитеза: «Пасіонарії-корчагінці»

У відповідь на цю тезу виникає потужна антитеза — «пасіонарії-корчагінці». Це революційна еліта, що несла ідею нового, комуністичного світу. Вони були рушійною силою змін, що руйнувала старий лад і створювала нову систему, засновану на ідеології та колективній свідомості. Це еліта, яка прийшла з народу, здебільшого не мала власності, але мала ідею і пасіонарний запал.

---

### Синтез: «Чекісти-капіталісти»

У результаті зіткнення цих двох протилежностей виникає синтез — еліта сучасної Росії. «ФСБ-шники-капіталісти» є ідеальним втіленням цього синтезу. Це вже не «буржуїни», бо їхня влада ґрунтується не на капіталі як такому, а на контролі за державою та ресурсами. Вони й не «корчагінці», бо їхня ідеологія — це не комунізм, а прагматичний капіталізм, що використовує методи та інструменти силових структур. 

Ця нова еліта поєднує в собі ідеологічний контроль і авторитарність попереднього режиму з прагненням до особистого збагачення та влади, характерним для капіталізму. Це синтез, який, однак, не вирішив внутрішніх суперечностей, а лише переніс їх на новий рівень.

«Від фанатиків утопії до охоронців ренти»: трансформація силової влади в Росії

Історія російської державності у XX–XXI століттях — це історія перетворення революційного насильства на інструмент підтримання деградованої влади. На початку ХХ століття Росію захопила група фанатичних ідейників — більшовицьких бойовиків, які прийшли до влади на хвилі революції 1917 року. Через сто років країною правлять зовсім інші люди — цинічні силовики, що вийшли з надр ФСБ і КДБ, для яких влада є не засобом зміни світу, а інструментом утримання контролю та доступу до ресурсів. Цей зсув — від утопії до клептократії — є ключем до розуміння нинішньої російської політичної моделі.

Більшовицький «силовик» початку ХХ століття був не просто агентом насильства. Він був революціонером, який вірив у історичну місію класу, у світову революцію, у можливість побудувати нове суспільство без експлуатації. Його культура була аскетичною, дисциплінованою, навіть релігійною у своїй ненависті до буржуазного світу. Насильство виправдовувалося як «тимчасовий етап» у творенні нового ладу. Більшовики не прагнули приватного збагачення — навпаки, вони його відкидали. Їхня мета — не комфорт, а трансформація.

На противагу цьому, сучасний російський силовик — це охоронець статусу кво. Він не пропонує жодної утопії, не проповідує майбутнє, не має ідеологічної глибини. Його цінності — вірність системі, особиста вигода, збереження контролю. Йому нецікаво змінювати світ: його завдання — його стабілізувати, закріпити і законсервувати. Він живе в культурі цинізму, не вірить у мораль, але вірить у силу. Він не творить, а охороняє — не ідеї, а ренту.

Цей зсув добре видно і в практичній політиці. Більшовики намагались модернізувати країну (жорстокими методами), збудували індустріальну економіку, воювали з релігією, провадили масову просвіту. Сучасна силова еліта в Росії, навпаки, не модернізує, а гальмує розвиток. Вона не стимулює освіту, не довіряє технологіям, боїться інновацій, знищує незалежні центри впливу. Якщо для більшовиків головним інструментом був ідеологічний терор, то для силовиків — корупційна вертикаль, репресії і телевізор.

Таким чином, ми маємо справу з двома типами «влади сили», які мають глибокі відмінності. Більшовицькі бойовики були жорстокими утопістами. Сучасні російські силовики — реакційні прагматики. Перші мріяли зламати старий світ. Другі — бояться, що він зміниться. Влада, що колись надихалася революцією, тепер перетворилася на владу інерції.

І саме в цьому полягає головна іронія російської історії: країна, яка пережила революцію як спробу радикальної трансформації світу, сьогодні загрузла в болоті авторитарного застою, де насильство більше не обіцяє майбутнє — воно лише відтягує неминучу кризу.

Андрій Богданович: Україна, як країна з власною потужною олігархічною системою, стала плацдармом для зіткнення двох моделей капіталізму

Існує багато способів подивитися на повномасштабну війну Росії проти України, і один з них — це інтерпретувати її як зіткнення двох різних економічних моделей. Згідно з цією версією, війна — це не лише про політику та ідеологію, а й про боротьбу між олігархічним капіталізмом, представленим Росією, та транснаціональним, або корпоративним, капіталом, який представляє Захід.

Два світи капіталізму

У цій гіпотезі олігархічний капіталізм — це система, де влада та ресурси зосереджені в руках невеликої групи надбагатих осіб, олігархів. Держава в цій моделі служить інструментом для захисту їхніх особистих інтересів. Росія, де багатство і влада нерозривно пов’язані з наближеністю до Кремля, є яскравим прикладом такої системи.

На противагу цьому, транснаціональний капіталізм працює за іншими правилами. Він спирається на глобальні ринки, універсальні закони, рух капіталу та інституційні регулятори, як-от Світовий банк чи МВФ. У цій моделі держава має обмежені функції, а ключову роль відіграють великі корпорації та фінансові інститути.

Україна як плацдарм

Згідно з цією версією, Україна, як країна з власною потужною олігархічною системою, стала плацдармом для зіткнення цих двох моделей. Після 2014 року Захід, зацікавлений у розширенні своєї економічної моделі, почав підтримувати реформи, спрямовані на демонтаж українського олігархату. Це проявлялося в повільній маргіналізації впливових олігархів та посиленні незалежних інституцій, як НАБУ, САП чи НБУ.

З початком повномасштабної війни ця боротьба посилилась. Захід запровадив санкції проти російських олігархів, що стало прямим ударом по персоналізованій системі влади. Водночас фінансова допомога Україні надається через міжнародні інституції, що сприяє впровадженню західних стандартів і зменшує роль олігархів у розподілі ресурсів.

Гіпотеза чи реальність?

Ця версія, хоча й спрощує складну реальність, пропонує важливий кут зору. Вона пояснює, чому російська пропаганда так наполягає на «захисті суверенної економіки» від «зовнішнього впливу» Заходу. 

Однак, вона не є вичерпною. Війна має безліч причин, включно з імперськими амбіціями, історичною пам'яттю та ідеологічними конфліктами. Крім того, не всі західні корпорації діють однаково, а частина капіталу охоче співпрацює з авторитарними режимами.

У підсумку, ця версія є корисною аналітичною лінзою. Вона допомагає побачити, що за воєнними діями стоїть ще й боротьба за економічний порядок і правила гри.

Дмитрий Некрасов: О причине краха Венесуэлы

Меня атаковали комментаторы, рассказывающие о том, как американский империализм задушил нефтяную отрасль Венесуэлы, и что достаточно снять санкции, и Венесуэла зальет мировой рынок нефтью. Отвечаю.

Сначала коротко для людей способных самостоятельно анализировать данные.

Первые санкции против нефтяной отрасли Венесуэлы – 2019 год. Первые экономические санкции против Венесуэлы как страны, а не против отдельных чиновников или организаций - 2017. Добыча нефти в Венесуэле 1998 год - 3,2 миллиона баррелей в день, 2003 – 2,3 мбд, 2017 – 2 мбд, 2018 - 1,5 мбд, 2019 - 0,9 мбд, 2024 – 0,9 мбд.

Таким образом ВСЕ сокращение нефтедобычи в Венесуэле произошло ДО введения против ее нефтяной отрасли американских санкций, а текущая добыча примерно соответствует уровню, существовавшему на момент введения. 

Теперь чуть более развернуто о причинах произошедшего.

В 1998 году Венесуэла добывала 3,2 мбд (в тот же год Россия добыла 6 мбд). В этом году цены на нефть в постоянных долларах были самыми низкими за всю историю отрасли. Россия переживала острейший кризис. Однако добыча конкретно в Венесуэле выросла в тот год на 10%, а за предшествующие 5 лет в 1,5 раза.

В этот период процветания часть добычи контролировалось государственной монополией PDVSA, часть - иностранными нефтяными компании, которым передавали технически более сложные и дорогие в разработке месторождения.

Отрасль стремительно развивалась, однако в декабре 1998 к власти в стране пришел Уго Чавес. Еще во время избирательной кампании он обещал взять деньги для выполнения своих социальных обещаний у зажравшихся нефтяников и сразу и приступил к выполнению своих обещаний, срезая зарплаты менеджмента, инженеров и квалифицированных рабочих PDVSA. Нефтяники и правда получают очень много даже по меркам развитых стран, не говоря о Венесуэле, а отрасль преимущественно государственная и работает в ней много народа. Чавес не подумал о том, что подобные специалисты легко найдут работу в других странах.

Первое значимое снижение объемов добычи после десятилетия роста было связано с забастовками нефтяников. В рамках их подавления годах из PDVSA были  уволены 12 тысяч высококвалифицированных сотрудников, которых заместили политически лояльными люмпенами. Сколько уволилось самостоятельно история умалчивает.

Ценой тому было падение объемов добычи с 3,2 до 2,3 миллионов баррелей в день уже к 2003 году (Россия в этом году добывала уже 8,5 мбд). Однако на дворе была середина 2000-х, цены на нефть били рекорды. Иностранные нефтяные компании наперегонки увеличивали добычу. По итогу к 2007-2008 годам, на пике цен, добыча почти вернулась обратно к 3 мбд. за счет действий иностранных нефтяников. 

Что произошло дальше? Правильно! Чавес начал изменять условия налогообложения иностранных нефтяных компаний (в основном работавших в рамках СРП и защищенных от изменения налоговых ставок договорами с международным арбитражем). Делал он это топорно, не соблюдая минимальных приличий. В результате инвестиции в новые месторождения остановились, а местами добыча снизилась даже на действующих. Просто от административной дезорганизации.  С 2007 года добыча западных нефтяных компаний снижается, а в течение следующих 10 лет обнуляется.

И все бы ничего. Даже без иностранных инвесторов и квалифицированного менеджмента при ценах на нефть, наблюдавшихся последние 25 лет, PDVSA вполне могла бы поддерживать добычу. Ведь умудрялись же они как-то наращивать добычу при в 5 раз меньших ценах в 1998.

Однако тут включился самый удивительный механизм сознательного уничтожения курицы, несущей золотые яйца. Чавес и Мадуро последовательно сокращали инвестиции в нефтяную отрасль. На социалку деньги нужны были, вот и перераспределяли от жирных нефтяников. В результате государственные инвестиции в отрасль в течение 20 лет были примерно вдвое меньше минимума, необходимого для простого воспроизводства текущих уровней добычи.

У ряда процессов, в том числе нефтедобычи, есть такое необычное свойство: если долго не инвестировать в разработку новых месторождений, то старые рано или поздно закончатся. Между тем как ты перестал инвестировать и тем, как все остановилось может пройти много времени. Конкретно в нефтянке даже десятилетия, но сколько веревочке не виться – конец известен. К 2019 году, когда американцы ввели свои санкции развал отрасли был успешно завершен собственными силами. В 1998 Венесуэла добывала 3,2 мбд а Россия 6 мбд. В 2019  - 0,9 и 11,2 мбд соответственно. 

Текущий (лет 15 как) экономический кризис в Венесуэле наступил не от диктатуры, коррупции или ссоры с американцами. Напротив, у кризиса, сокращения добычи и американских санкций были одинаковые причина: идиотизм.

Для того, чтобы Венесуэла увеличила добычу нефти недостаточно просто отменить американские санкции. Сначала необходимо сменить правительство (в идеале и население), потом долго униженно умолять гнусных колонизаторов, чтобы они соизволили вернуться к эксплуатации природных богатств Венесуэлы. И если удастся убедить колонизаторов снова взвалить на себя это тяжкое бремя – потребуются годы если не десятилетия опережающих инвестиций. Отрасль слишком долго разваливали, восстанавливать придется также долго.

Сергій Чаплигін: Капитализм по Вернеру Зомбарту

У своїй книзі "Le Bourgeois", опублікованій у 1913 році, Вернер Зомбарт говорить про капіталізм як про результат нового духу, а не про те,  як стверджує ліберальна економічна теорія, - природній та універсальний нахилу індивідів відстоювати лише свої егоїстичні інтереси в рамках власних інтересів, регулюючі таким чином ринок. 

Зомбарт вказує, що homo oeconomicus існував не завжди, і  описує його народження та появу.

Класично капіталізм, в першу чергу, визначається його матеріальними інститутами, тобто тим, що товари, послуги чи фінансові цінні папери обертаються безпосередньо між окремими особами (на «вільному ринку») або через посередництво. 

Загалом кажучи, саме це бачення домінує сьогодні в публічних дискусіях.

Але є інше сприйняття розуміння капіталізму.

Дотримуючись термінології Макса Вебера чи Вернера Зомбарта   - в перш за все як «духу». Тобто способу, яким людина бачить світ.

Тут капіталізм розглядається насамперед як історична епоха, під час якої все у світі починає розглядатися як товар, доступний для задоволення індивідуальних потреб та споживання. 

Ось, наприклад, протягом останніх трьох століть багато що стало товаром: земля, аристократичні титули, державні посади, робоча сила, людські органи чи оренда жіночих утроб (сурогатне материнство) та ін.

З цієї точки зору ринок є не стільки матеріальним інститутом, конкретним способом обігу товарів, скільки відносинами зі світом. 

І куди б ми не подивилися, ми не завжди бачимо «вільний» ринок у сенсі Людвіга фон Мізеса, Фрідріха фон Гаєка чи Мілтона Фрідмана. 

Але ми бачимо т. зв. капіталістичні цінності - все сприймається в ім’я «зростання», «відродження споживання», «ефективності», «гнучкості» тощо.

Тому капіталістичний менталітет – це те, що постійно запитує себе, де його особисте задоволення, його безпосередній прибуток. І відповідно блага та відносини між індивідами цінні лише через їх корисність, через їхню грошову вартість.

Александр Волынский: Классовая борьба включает в себя создание альтернативы

Такер  Карлсон, российские  пропагандисты  и  популисты  во  всех  остальных  странах   используют  одинаковые   приемы  манипуляции  общественным  мнением. 

Прежде  всего  надо  назвать  себя  представителями  НАРОДА, а  противопоставить  себе  разложившуюся  ЭЛИТУ. 

Карлсон  назначил  в  ЭЛИТУ  глобалистов, которых  для  простоты  понимания  трудящимися  массами  назвал  сионистами.  

Пропагандисты  в  России  заявляют, что русский   НАРОД  ведет  борьбу  с  против  той  же  самой  элиты, только  упор  делается  на  Макроне, Зеленском  и  прочей «гейропе».  

В  Израиле  ЭЛИТОЙ  называют  либеральных  политиков, журналистов  и  судей  в основном  ашкеназов, а  НАРОД  - это   религиозные  восточные  евреи, ненавидящие  арабов.

Можно  ли  назвать  всю  эту  фашистскую  пропаганду  классовой  борьбой? 

Муссолини  и   Гитлер  тоже   презирали  элиты, но  предпочитали  классовый  мир.  

Классовая  борьба  не  сводится  к  повышению  зарплаты  или  разоблачению  заговоров  правителей  против  народа  с  целью  его  дальнейшего  закабаления. 

Классовая  борьба  включает  в  себя  создание  альтернативы. 

Популисты, а  фашизм -  это  высшая  форма  популизма, никогда  не  предлагают  четкой  альтернативы, они  всегда  готовы  критиковать, но  взгляд  на  будущее  у  них  никогда  не  уходит  дальше  наказания  ЗЛИТЫ  за  реальные  и  мнимые  преступления. 

Такер  уже  активно  критикует  Трампа  за  то, что тот  не  уступил  Европу, поддержал  Израиль  и  не  публикует  списки  педофилов.  Для  Такера  Трамп, как  и  для  израильских  фашистов  Натаниягу, а  для  русских   шовинистов  Путин  не  более,  чем  орудия, которые  должны  сокрушить  ЭЛИТУ. Будут  плохо  крушить  их  и  самих  легко в  эту  ЭЛИТУ  записать.