Ідея про історичний розвиток через діалектичну тріаду **теза-антитеза-синтез** є надзвичайно цікавою, адже вона переносить абстрактну філософську концепцію на конкретну історичну та соціальну динаміку. Це дозволяє поглянути на еволюцію пострадянських еліт як на послідовний процес.
### Теза: «Буржуїни-мироїди»
Ця теза уособлює еліту старого світу, яка існувала до революційних змін. Це були «буржуїни-мироїди», які представляли капіталістичний лад, асоційований з експлуатацією, корупцією та соціальною нерівністю. Вони були втіленням старого, звичного порядку, що мав бути зруйнований.
---
### Антитеза: «Пасіонарії-корчагінці»
У відповідь на цю тезу виникає потужна антитеза — «пасіонарії-корчагінці». Це революційна еліта, що несла ідею нового, комуністичного світу. Вони були рушійною силою змін, що руйнувала старий лад і створювала нову систему, засновану на ідеології та колективній свідомості. Це еліта, яка прийшла з народу, здебільшого не мала власності, але мала ідею і пасіонарний запал.
---
### Синтез: «Чекісти-капіталісти»
У результаті зіткнення цих двох протилежностей виникає синтез — еліта сучасної Росії. «ФСБ-шники-капіталісти» є ідеальним втіленням цього синтезу. Це вже не «буржуїни», бо їхня влада ґрунтується не на капіталі як такому, а на контролі за державою та ресурсами. Вони й не «корчагінці», бо їхня ідеологія — це не комунізм, а прагматичний капіталізм, що використовує методи та інструменти силових структур.
Ця нова еліта поєднує в собі ідеологічний контроль і авторитарність попереднього режиму з прагненням до особистого збагачення та влади, характерним для капіталізму. Це синтез, який, однак, не вирішив внутрішніх суперечностей, а лише переніс їх на новий рівень.
«Від фанатиків утопії до охоронців ренти»: трансформація силової влади в Росії
Історія російської державності у XX–XXI століттях — це історія перетворення революційного насильства на інструмент підтримання деградованої влади. На початку ХХ століття Росію захопила група фанатичних ідейників — більшовицьких бойовиків, які прийшли до влади на хвилі революції 1917 року. Через сто років країною правлять зовсім інші люди — цинічні силовики, що вийшли з надр ФСБ і КДБ, для яких влада є не засобом зміни світу, а інструментом утримання контролю та доступу до ресурсів. Цей зсув — від утопії до клептократії — є ключем до розуміння нинішньої російської політичної моделі.
Більшовицький «силовик» початку ХХ століття був не просто агентом насильства. Він був революціонером, який вірив у історичну місію класу, у світову революцію, у можливість побудувати нове суспільство без експлуатації. Його культура була аскетичною, дисциплінованою, навіть релігійною у своїй ненависті до буржуазного світу. Насильство виправдовувалося як «тимчасовий етап» у творенні нового ладу. Більшовики не прагнули приватного збагачення — навпаки, вони його відкидали. Їхня мета — не комфорт, а трансформація.
На противагу цьому, сучасний російський силовик — це охоронець статусу кво. Він не пропонує жодної утопії, не проповідує майбутнє, не має ідеологічної глибини. Його цінності — вірність системі, особиста вигода, збереження контролю. Йому нецікаво змінювати світ: його завдання — його стабілізувати, закріпити і законсервувати. Він живе в культурі цинізму, не вірить у мораль, але вірить у силу. Він не творить, а охороняє — не ідеї, а ренту.
Цей зсув добре видно і в практичній політиці. Більшовики намагались модернізувати країну (жорстокими методами), збудували індустріальну економіку, воювали з релігією, провадили масову просвіту. Сучасна силова еліта в Росії, навпаки, не модернізує, а гальмує розвиток. Вона не стимулює освіту, не довіряє технологіям, боїться інновацій, знищує незалежні центри впливу. Якщо для більшовиків головним інструментом був ідеологічний терор, то для силовиків — корупційна вертикаль, репресії і телевізор.
Таким чином, ми маємо справу з двома типами «влади сили», які мають глибокі відмінності. Більшовицькі бойовики були жорстокими утопістами. Сучасні російські силовики — реакційні прагматики. Перші мріяли зламати старий світ. Другі — бояться, що він зміниться. Влада, що колись надихалася революцією, тепер перетворилася на владу інерції.
І саме в цьому полягає головна іронія російської історії: країна, яка пережила революцію як спробу радикальної трансформації світу, сьогодні загрузла в болоті авторитарного застою, де насильство більше не обіцяє майбутнє — воно лише відтягує неминучу кризу.
Комментариев нет:
Отправить комментарий