Мир правящей аристократии деградировал долго. От того утра, когда Жан-Жак Руссо сбежал от иезуитов в Невшатель, к тому вечеру, когда император Вильгельм II отрекся одновременно от двух престолов, прошло более полутора веков. Упадку ликующих левых история не отмерила столько времени. От того вечера, когда Сартр отказался от Нобелевской премии, к той ночи, когда пала Берлинская стена, прошло всего 27 лет. И правящая аристократия, и ликующие левые оставили после себя неприятное (а лучше сказать - "говнененькое") политическое послевкусие. Но первые никогда не скрывали того, что их власть стоит на архаичных родовых принципах, которые не предусматривают ни социального равенства, ни гуманистической установки. В то же время другие апеллировали к "равенству" и "свободе", но даже во времена Первого Интернационала и революционных кружков демонстрировали только нетерпимость к альтернативной позиции и тяготели к строительству жестких бесплодных иерархий.
Реальные "левые" режимы превзошли все те ужасы, о которых предупреждали авторы "Бесов" и "Воли к власти". Но история, как нам известно, учит только тому, что она ничему не учит. Прошло лишь три десятилетия после феерического краха мировой коммунистической системы, а левые движения снова активны и не без успеха.
Теперь они маскируются под "неидеологический" популизм, под неолиберализм и даже под правый радикализм в его национал-социалистической версии. На фоне современных "крашеных леваков" классический троцкистский режим Ким Чен Ына выглядит реликтом эпохи динозавров. Мало кто из нынешних защитников механистической общественного равенства ходит под серпасто-молоткастым флагом и цитирует Маркса-Энгельса-Ленина. Теперь с народными массами флиртуют без красных книжечек и фабричной блузки. Немодно. Да и упомянутое выше послевкусие еще не рассосалось
В Украине, где архаичные коммунисты под формальной запретом, "современные левые" представлены всем спектром своих симулякров. Различные и разномастные левые сидят в парламенте, на экспертных позициях в телестудиях, руководят украинскими городами (включая миллионники), имеют десятки тысяч "лайкогенных" наблюдателей в Facebook и считаются в тусовках титульными интеллектуалами. Олигархи с удовольствием держат левых политиков на зарплате. Особенно на восточноукраинских городах-заводах.
Если разобраться, замаскированные, перекрашенные или откровенно позиционированные "современные левые" уже более десяти лет доминируют в украинском политикуме. Наши политические эксперты со свойственным для них фарисейством больше замалчивают, а то и отрицают этот факт.
А между тем население Украины в массе своей сочувствует именно левым лозунгам. На Западе Украины эти призывы подаются в национал-социалистической обертке, а на Востоке - под соусом ностальгии по советским временам. Суть под оберткой одинакова - ненависть к богатым и успешным.
Как показали события последних шести лет, на Левобережье до сих пор хранится не просто значительный, а колоссальный массив электората, ситуативно (преимущественно пассивно, к счастью) готовый поддержать ту или иную форму реставрации СССР. Эти ностальгирующие многочисленнее, чем сторонники националистического проекта "русского мира", а их цивилизационные приоритеты и стремления далеко не всегда компланарны.
Наши политики и политологи и раньше или недооценивали, либо сознательно выносили за скобки опасность ностальгических левых настроений. "Сталинскую" реставрацию в ОРДЛО, как культурно-цивилизационное явление, никто не предусмотрел. И никто не проанализировал с точки зрения системного исторического регресса.
Так же и теперь мало кто понимает, что из двух условно конкурирующих ностальгически-имперских идеологий - русской и советской, вторая имеет в Украине значительно больше политических шансов. Если попытки Путина создать "русскую империю 2.0» не коррелируются с мировыми тенденциями и выглядят архаичным проектом, то мечты о реинкарнации СССР ложатся в русло глобального "левого марша".
Российские политологи, моделируя различные сценарии "России после Путина", вдруг обнаружили, что самым мощным массовым протестным движением на территории РФ в писляпутинськую эпоху может стать синкретический, но мобильный и поддержан в регионах "левый фронт", объединенный лозунгом "Возродим Союз!". На российском Дальнем Востоке местный региональный прототип такого "левого фронта" уже сейчас конкурирует с "единороссами".
Опасность для нас состоит в том, что такой будущий "левый фронт в СССР" нашел бы сочувствие и поддержку не только в классических "совковых государствах-консервах" типа Беларуси, Туркменистана и Таджикистана, но и в Молдове, Казахстане, Армении, Узбекистане, Киргизии. А также, разумеется, и в Украине, где много "маленьких украинцев" так же ностальгируют по оптимистично плакатной советской уравниловкой, за бесплатной медициной и дешевыми социальными товарами.
Экономический эгоизм правящих элит, некомпетентность бюрократий, полная и очевидная бездарность научной, образовательной и культурной верхушки во всех без исключения постсоветских странах создают идеальный фон для политического брака левого политического популизма и ностальгических грез о "возрождении СССР".
Несмотря на то, что постсоветские страны уже 30 лет идут каждый своим путем, общая картина институциональной деградации удивительно однообразна. И во всех странах левые популисты обвиняют в этой деградации "развал Союза".
В России национальные элиты в автономиях видят в "СССР 2.0" шанс сбросить с шеи откровенно паразитическую квазиимперской надстройку путинских чиновников и олигархов. Теперь, когда нефтяная подпорка олигархического режима треснула, эти элиты почувствовали растерянность тех немногих, кто забрал себе почти всю власть и все ресурсы на огромной территории от Балтики до Сахалина. Это порождает старый соблазн "грабить награбленное". Пока её уравновешивают силовые структуры, которые Путин замкнул на себя. Плюс деньги, накопленные Кремлем в резервных фондах. Что будет в случае смерти автократа или исчерпания фондов - прогнозировать трудно.
В Украине региональные элиты, которые также видят ослабление своей центральной власти, начинают искать альтернативное будущее. Пока, как видим, этот поиск не предусматривает таких радикальных сценариев, как "реставрация Союза". Но время идет, а реформы, которые должны окончательно отрезать нас от советского прошлого, безнадежно забуксовали. Социально-культурная сфера тем временем приходит в упадок все быстрее, наполняя общество озлоблением и ощущением системной безнадежности.
Левые настроения в украинском электорате рано или поздно найдут ту политическую форму, которая синтезирует в себе привычную для Украины "лидерскую" схему организации и ностальгически-протестный пиар. Понятно, что мы вряд ли увидим красные флаги и портреты Ленина. Новая левая платформа будет замаскирована или (опять) под "солидаризм", или (в который раз) под антиолигархические лозунги. Будем надеяться, что эта платформа не будет искать поддержки в зарубежных "реставраторов". Иначе надо ждать чего-то хуже нынешней Венесуэлы.
(далее тот же текст на украинском языке)
Володимир Єшкілєв: Про ліву перспективу
Світ правлячої аристократії деградував довго. Від того ранку, коли Жан-Жак Руссо втік від єзуїтів до Невшателю, до того вечора, коли імператор Вільгельм ІІ відрікся одночасно від двох престолів, минуло понад півтора століття. Занепаду тріумфуючих лівих історія не відміряла стільки часу. Від того вечора, коли Жан-Поль Сартр відмовився від Нобелівської премії, до тієї ночі, коли впала Берлінська стіна, минуло лише 27 років. І правляча аристократія, і тріумфуючі ліві залишили після себе неприємний (а краще сказати – “гівнячковий”) політичний післясмак. Але перші ніколи не приховували того, що їхня влада стоїть на архаїчних родових принципах, що не передбачають ані соціальної рівності, ані гуманістичної настанови. Водночас другі апелювали до “рівності” та “свободи”, але навіть за часів перших Інтернаціоналів та революційних гуртків демонстрували лише нетерпимість до альтернативної позиції й тяжіли до будування жорстких непродуктивних ієрархій.
Реальні “ліві” режими перевершили всі ті жахи, про які попереджали автори “Бісів” та “Волі до влади”. Але історія, як нам відомо, вчить лише тому, що вона нічому не вчить. Пройшло лише три десятиліття після феєричного краху світової комуністичної системи, а ліві рухи знову активні й не без успіху.
Тепер вони маскуються під “неідеологічний” популізм, під неолібералізм й навіть під правий радикалізм у його націонал-соціалістичній версії. На тлі сучасних “фарбованих ліваків” класичний троцькістський режим Кім Чен Ина виглядає реліктом доби динозаврів. Мало хто з теперішніх оборонців механістичної суспільної рівності ходить під серпасто-молоткастим прапором й цитує Маркса-Енгельса-Леніна. Тепер з народними масами фліртують без червоних книжечок та фабричної блузи. Немодно. Та й згаданий вище післясмак ще не розсмоктався.
В Україні, де архаїчні комуністи під формальною забороною, “сучасні ліві” представлені усім спектром своїх симулякрів. Різноманітні та різномасті ліві сидять в парламенті, на експертних позиціях у телестудіях, керують українськими містами (включно з мільйонниками), мають десятки тисяч “лайкогенних” спостерігачів у Facebook та вважаються у тусовках титульними інтелектуалами. Олігархи із задоволенням тримають лівих політиків на зарплаті. Особливо у східноукраїнських містах-заводах.
Якщо розібратися, замасковані, перефарбовані або й відверто позиціоновані “сучасні ліві” вже понад десятиліття домінують в українському політикумі. Наші політичні експерти з властивим для них фарисейством здебільшого замовчують, або й заперечують цей факт.
А тим часом населення України в масі своїй співчуває саме лівим гаслам. На Заході України ці заклики подаються в націонал-соціалістичній обгортці, а на Сході – під соусом ностальгії за радянськими часами. Суть під обгорткою однакова – ненависть до багатих та успішних.
Як показали події останніх шести років, на Лівобережжі й досі зберігається не просто значний, а колосальний масив електорату, який ситуативно (переважно пасивно, на щастя) готовий підтримати ту чи іншу форму реставрації СРСР. Ці ностальгуючі чисельніші за прибічників націоналістичного проєкту “русского мира”, а їхні цивілізаційні пріоритети та прагнення далеко не завжди компланарні.
Наші політики та політологи й раніше або недооцінювали, або свідомо виносили за дужки небезпеку ностальгійних лівих настроїв. “Сталіністську” реставрацію в ОРДЛО, як культурно-цивілізаційне явище, ніхто не передбачив. І ніхто не проаналізував з погляду системного історичного регресу.
Так само й тепер мало хто розуміє, що з двох умовно конкуруючих ностальгійно-імперських ідеологій – російської та радянської, друга має в Україні значно більше політичних шансів. Якщо спроби Путіна створити “російську імперію 2.0” не корелюються зі світовими тенденціями і виглядають архаїчним проєктом, то мрії про реінкарнацію СРСР лягають в русло глобального “лівого маршу”.
Російські політологи, моделюючи різні сценарії “Росії після Путіна”, раптом виявили, що найпотужнішим масовим протестним рухом на території РФ у післяпутінську добу може стати синкретичний, але мобільний та підтриманий в регіонах “лівий фронт”, об’єднаний гаслом “Відродимо Союз!”. На російському Далекому Сході місцевий регіональний прототип такого “лівого фронту” вже тепер конкурує з “єдиноросами”.
Небезпека для нас полягає у тому, що такий майбутній “лівий фронт за СРСР” знайшов би співчуття та підтримку не лише у класичних “совкових державах-консервах” Білорусі, Туркменістані і Таджикистані, але й у Молдові, Казахстані, Вірменії, Узбекистані, Киргизії. А також, зрозуміло, й в Україні, де багато “маленьких українців” так само ностальгують за оптимістично-плакатною радянською зрівнялівкою, за безкоштовною медициною та дешевими соціальними товарами.
Економічний егоїзм правлячих еліт, некомпетентність бюрократій, повна й очевидна бездарність наукової, освітянської та культурної верхівки у всіх без винятку пострадянських країнах створюють ідеальне тло для політичного шлюбу лівого політичного популізму та ностальгійних марень про “відродження СРСР”.
Незважаючи на те, що пострадянські країни вже 30 років йдуть кожна своїм шляхом, загальна картина інституціональної деградації навдивовижу одноманітна. І в усіх країнах ліві популісти звинувачують у цій деградації “розвал Союзу”.
У Росії національні еліти в автономіях бачать в “СРСР 2.0” шанс скинути з шиї відверто паразитичну квазіімперську надбудову путінських чиновників і олігархів. Тепер, коли нафтова підпорка олігархічного режиму тріснула, ці еліти відчули розгубленість тих небагатьох, хто забрав собі майже всю владу та всі ресурси на величезній території від Балтики до Сахаліну. Це породжує стару спокусу “грабувати награбоване”. Поки що її врівноважують силові структури, які Путін замкнув на себе. Плюс гроші, накопичені Кремлем у резервних фондах. Що буде у разі смерті автократа чи вичерпання фондів – прогнозувати важко.
В Україні регіональні еліти, які також бачать послаблення своєї центральної влади, починають шукати альтернативне майбутнє. Поки що, як бачиться, цей пошук не передбачає таких радикальних сценаріїв, як “реставрація Союзу”. Але час іде, а реформи, які мали б остаточно відрізати нас від радянського минулого, безнадійно забуксували. Соціально-культурна сфера тим часом занепадає все швидше, наповнюючи суспільство озлобленням та відчуттям системної безнадії.
Ліві настрої в українському електораті рано чи пізно знайдуть ту політичну форму, яка синтезує в собі звичну для України “лідерську” схему організації та ностальгійно-протестний піар. Зрозуміло, що ми навряд чи побачимо червоні прапори і портрети Леніна. Нова ліва платформа буде замаскована або (знову) під “солідаризм”, або (вкотре) під антиолігархічні гасла. Будемо сподіватися, що ця платформа не шукатиме підтримки у закордонних “реставраторів”. Інакше треба чекати чогось гіршого за теперішню Венесуелу.
Комментариев нет:
Отправить комментарий