Зазвичай причини шукають у корупції, слабких інститутах, невдалих реформах або зовнішніх обставинах.
Усе це має значення. Проте існує інша, більш фундаментальна причина, яка пояснює багато подій української історії після 1991 року.
Проблема полягала не лише в інститутах. Проблема полягала в самій природі еліти, яка отримала контроль над країною після розпаду СРСР.
Символом цієї проблеми може слугувати контраст між Леонідом Кучмою та його зятем Віктором Пінчуком.
Кучма був директором одного з найскладніших промислових комплексів Радянського Союзу — ракетного заводу «Південмаш». Він керував підприємством, яке виробляло міжконтинентальні балістичні ракети, космічні носії та іншу продукцію надзвичайної технологічної складності. Пінчук же став одним із найбагатших людей незалежної України завдяки трубному бізнесу.
Звичайно, справа не в особистостях. Справа в тому, що ці дві біографії відображають дві різні економічні системи.
У радянській системі керівник великого підприємства не конкурував на світовому ринку. Він працював усередині гігантської командно-адміністративної машини, де держава забезпечувала фінансування, постачання та гарантований попит. Створення ракет було не результатом ринкової конкуренції, а результатом мобілізації величезних ресурсів державою.
Після розпаду СРСР ці люди втратили систему, яка робила можливими такі проєкти. Але вони зберегли контроль над значною частиною економіки.
Саме тут відбувся ключовий історичний вибір.
Замість створення нових високотехнологічних галузей більшість пострадянських еліт почали заробляти на експлуатації вже наявних активів. Металургія, труби, хімія, енергетика, видобуток сировини, приватизація державного майна — усе це давало швидкі й відносно гарантовані прибутки.
Створити нову компанію світового рівня надзвичайно складно. Потрібні десятиліття інвестицій, ризиків і невизначеності. Значно простіше отримувати доходи від контролю над металургійним комбінатом, газовим потоком або природною монополією.
Так сформувалася економіка ренти.
Рента відрізняється від підприємницького прибутку. Підприємець заробляє завдяки створенню нового продукту або технології. Рентний власник заробляє завдяки контролю над уже існуючим ресурсом.
І саме тут виникає проблема інститутів.
Підприємцю вигідні незалежні суди, чесна конкуренція та захищене право власності. Йому потрібні рівні правила гри.
Рентному власнику часто вигідніше інше. Його прибуток залежить від доступу до державних рішень, регуляторних переваг, політичних зв'язків та можливості впливати на правила гри у власних інтересах.
Тому слабкі інститути стали не випадковістю, а певною мірою природним наслідком структури української економіки.
Утворилося замкнене коло.
Рентна економіка породжувала слабкі інститути. Слабкі інститути допомагали зберігати рентну економіку.
У такій системі не було достатньо стимулів для переходу до моделі розвитку, заснованої на технологіях та інноваціях.
Часто наводять приклад Південної Кореї та Ізраїлю як доказ того, що країна може здійснити технологічний прорив навіть за складних умов.
Проте між Україною та цими країнами існувала принципова відмінність.
Південна Корея після Корейської війни жила під постійною загрозою з боку Північної Кореї. Ізраїль від самого початку існував в умовах ворожого оточення та регулярних воєн.
Для еліт цих держав модернізація була не лише способом стати багатшими. Вона була умовою виживання.
Коли держава відчуває, що може програти війну, втратити незалежність або взагалі зникнути, ставлення до економічного розвитку змінюється. Інвестиції в освіту, науку, інженерію та промисловість перестають бути питанням прибутку. Вони стають питанням безпеки.
Україна після 1991 року не жила в такій логіці.
Більшість політичних і бізнесових еліт не сприймали Росію як смертельну загрозу. Багато хто був переконаний, що великої війни в Європі більше не буде. Здавалося, що країна має достатньо ресурсів для існування без радикальної модернізації.
За таких умов інвестиції в рентні галузі були цілком раціональним вибором.
Навіщо ризикувати капіталом у складних технологічних проєктах, якщо метал, руда, газ або труби приносять прибуток уже сьогодні?
Саме тому українська економіка протягом десятиліть залишалася значною мірою сировинною та низькотехнологічною.
Проте повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році змінило одну фундаментальну обставину.
Зникла ілюзія безпеки.
Раптово виявилося, що виживання держави напряму залежить від здатності виробляти зброю, створювати безпілотники, розробляти програмне забезпечення, будувати сучасну оборонну промисловість та швидко впроваджувати інновації.
Те, що раніше здавалося другорядним, стало питанням національного існування.
Вперше за всю історію незалежності Україна отримала стимул, подібний до того, який свого часу отримали Ізраїль і Південна Корея.
Звичайно, війна сама по собі не гарантує успіху. Багато країн воювали й залишалися бідними. Війна може привести не лише до модернізації, а й до руйнування.
Але вона здатна змінити систему стимулів.
Якщо до 2022 року найвигіднішою стратегією було управління рентою, то тепер дедалі більшої цінності набувають інженери, науковці, технологічні підприємці та виробники складної продукції.
Саме тому війна, попри всі її трагедії, створює історичний шанс.
Можливо, вперше з моменту здобуття незалежності Україна отримала не лише потребу в модернізації, а й достатньо сильний стимул для її здійснення.
Питання полягає в тому, чи зможе країна використати цей шанс.
Якщо після війни Україна повернеться до старої моделі ренти, історія повториться.
Якщо ж нова еліта виросте навколо технологій, оборонної промисловості, науки та експорту складної продукції, тоді війна може стати не лише найбільшою трагедією в сучасній історії України, а й початком її економічного перетворення.
Тоді шлях від ракет до труб виявиться не кінцем історії, а лише її невдалим розділом.
Комментариев нет:
Отправить комментарий