Андрій П-ко: Фінансовий капітал, держава та імперіалізм: від Леніна до BlackRock і Vanguard

Проблема взаємовідносин між державою і капіталом посідає центральне місце в теорії імперіалізму. На початку ХХ століття Рудольф Гільфердінг і Володимир Ленін намагалися пояснити нову для того часу реальність: величезні банки, промислові монополії та держави дедалі тісніше перепліталися, а конкуренція між капіталістичними центрами набувала глобального характеру. Для Леніна імперіалізм був не просто політикою колоніального захоплення, а певною стадією розвитку капіталізму, для якої характерні концентрація виробництва, монополізація, панування фінансового капіталу, експорт капіталу та боротьба великих держав за переділ світу.

Якби Ленін спостерігав сучасний світ, його особливу увагу, ймовірно, привернули б такі структури, як BlackRock, Vanguard та інші гіганти управління активами. Однак було б помилкою просто назвати їх сучасними аналогами банківських імперій початку ХХ століття. Сучасний фінансовий капітал має іншу структуру. Саме ця відмінність дозволяє краще зрозуміти не тільки еволюцію капіталізму, а й проблему співвідношення держави, фінансових інститутів та війни.

Від Гільфердінга до Леніна

Одним із ключових попередників ленінської концепції був Рудольф Гільфердінг. У своїй теорії фінансового капіталу він звернув увагу на процес злиття банківського і промислового капіталу. Банк переставав бути лише посередником між заощадженнями та підприємствами. Через кредитування, володіння акціями, участь у корпоративному управлінні та фінансуванні промисловості він отримував дедалі більший вплив на реальний сектор економіки.

Таким чином, виникала нова форма концентрації економічної влади:

розпорошені капітали → фінансове посередництво → концентрація ресурсів → контроль над великими підприємствами.

Илья Плеханов: Этот поезд в огне. Аджемоглу под ударом

В последние дни в мире вокруг ИИ и экономики разгорелся дичайший срач. Этот мир трясет: все комментируют, ругаются. Пух и перья летят по интернету. Поп-корн поглощается тоннами. Аджемоглу обещает нанести ответный удар.

Скандал разгорелся после статьи The Economist под названием The world’s most influential economist is oddly unconvincing, в которой журнал подверг сомнению научную убедительность и влияние нобелевского лауреата Дарона Аджемоглу. Главный удар приходится по нескольким направлениям: The Economist возвращается к его знаменитой работе 2001 года о влиянии колониальных институтов на современное богатство стран и указывает на давние проблемы с данными о смертности европейских поселенцев; одновременно журнал ставит под сомнение более широкую институциональную теорию Аджемоглу, указывая на трудности с объяснением таких случаев, как Китай. Наконец, критикуются его взгляды на ИИ и его относительно скептические оценки экономического эффекта искусственного интеллекта.

Аджемоглу утверждал, что европейцы там, где им было относительно безопасно жить, селились постоянно и создавали более защищающие собственность и широкое участие институты. Там, где европейская смертность была очень высокой — прежде всего из-за малярии и других тропических болезней, — они не собирались массово селиться, а создавали экстрактивные институты, предназначенные для вывоза ресурсов. Эти институты затем сохранялись после деколонизации и влияли на сегодняшнее экономическое развитие. Поэтому авторы использовали историческую смертность европейцев как своего рода инструментальную переменную для институционального качества. Эта идея не нравится многим.

Проблема не столько в том, что The Economist обнаружил какие-то неизвестные ранее ошибки: большая часть этих научных претензий к Аджемоглу обсуждается в академической литературе уже много лет. Необычным оказался именно тон статьи и ее общий вывод — журнал фактически выводит тезис, что Аджемоглу может быть значительно переоценен как экономист. В статье используются довольно жесткие оценки его критиков.

В основе конфликта лежит и более фундаментальный спор о том, как понимать технологический прогресс и ИИ: Аджемоглу считает, что технология не является нейтральной силой и что необходимо сознательно направлять ИИ в сторону дополнения человеческого труда, тогда как его критики считают его слишком скептическим относительно способности новых технологий резко увеличить производительность и благосостояние. 

Хотя Аджемоглу и не считает, что ИИ не повысит производительность. Он считает, что повысит — но, вероятно, гораздо меньше, чем обещают наиболее оптимистичные прогнозы и хайпующие товарищи. Его базовая оценка — около 0,66% прироста совокупной факторной производительности (TFP) за десять лет, причем сам он считает даже эту оценку скорее верхней границей: при более осторожных предположениях прирост может быть менее 0,53%. 

Это дико не нравится фанатам ИИ.

Андрій П-ко: Кримінократичний капіталізм: коли організована злочинність стає частиною влади

 Як назвати капіталізм, у якому організована злочинність перестає бути лише паразитом на державі та економіці й перетворюється на один із механізмів їхнього функціонування? «Мафіозний капіталізм» на перший погляд здається влучним визначенням, але воно має істотне обмеження: мафія є лише одним із різновидів організованої злочинності. Якщо ж ідеться про систему, у якій державна влада та економіка пронизані різноманітними організованими злочинними структурами, поняття «мафіозний» виявляється надто вузьким.

Тут доречніше говорити про кримінократичний капіталізм — систему, у якій організована злочинність не просто існує поруч із державою, а набуває політичної та економічної суб'єктності й отримує можливість впливати на розподіл влади, власності та ресурсів.

Принципова відмінність такої системи від звичайного капіталізму з високим рівнем злочинності полягає саме в характері взаємодії криміналу з інституціями. У звичайній ситуації злочинна організація порушує встановлені правила, намагаючись уникнути державного контролю. У кримінократичній системі вона прагне вже не просто ухилятися від правил, а впливати на самі правила та на тих, хто їх застосовує.

ОЗУ можуть контролювати підприємства, фінансові потоки, ринки, державні закупівлі або окремі території. Через корупцію, патронаж, шантаж, підкуп чи пряме проникнення своїх представників у державні структури вони отримують доступ до політичної влади. Водночас чиновники, політики та бізнесмени можуть використовувати кримінальні структури як інструмент для тиску на конкурентів, захоплення власності, залякування опонентів або контролю над прибутковими сферами економіки.

У такій системі поступово стирається межа між легальним і кримінальним. Підприємство може бути цілком легальним, але його власник підтримувати тісні зв'язки з ОЗУ. Чиновник може формально діяти в межах закону, але фактично обслуговувати інтереси певної кримінально-бізнесової мережі. Політична структура може існувати легально, водночас спираючись на нелегальні механізми впливу.

Тому головною рисою кримінократичного капіталізму є не просто криміналізація економіки, а зрощення кримінального, економічного та політичного ресурсів. Там, де в інституційній державі влада, гроші та примус мають бути розділені й обмежені законом, кримінократична система прагне об'єднати їх у руках взаємопов'язаних мереж.

Николай Б.: Жадность капитала и погоня за прибілью

Среди обычных простых трудящихся, не грамотных в марксистско- ленинской теории, часто бытует навязанное капиталистами и их сторонниками, ради укрепления своей власти, наивное предположение того, что капитал и способы его добычи могут быть честными. Что якобы можно при капитализме работать честно зарабатывая себе на приличную жизнь. При этом этими глупыми и обманутыми людьми упоминаются развитые страны Европы и США.

Отвечу таким глупым людям, которые сами своей глупостью укрепляют положение воровского по сути капитала, а также свою экономическую зависимость от него, такими вот словами :

Честно работать говорите среди нечестных дельцов- воров?

Бизнес и капитал, какими бы на вид честными не казались, а на деле - это грабеж и захват того, что должно принадлежать всем, в частные руки немногих капиталистов.

На самом деле любой бизнес - это воровство. Просто в народном социалистическом государстве это зло и оно карается по закону называясь спекуляцией и воровством, а в капиталистическом, по сути воровском и нечестном в социальном плане государстве, это считается честным делом, когда один богатый человек- бизнесмен присваивает себе одному все богатства природы и земли, а имея заводы и средства производства присваивает себе и труд миллионов простых людей. Присваивает их жизненные силы и продукты физического труда, а так же прибавочную стоимость от труда несчастного работника.

Это все приведенное выше будет в данном повествовании как пункт во- первых, а во- вторых простому человеку , как бы он не пытался, заработать не получится больше того, что разрешит ему и даст ему его богатый согражданин, на которого он работает, в несправедливом буржуазном государстве. Ибо богатому капиталисту не выгодно платить больше того, что нужно для существования трудящемуся человеку, для поддержания его сил. То есть минимум..... Потому что капиталист платит трудящемуся из своего кармана, отрывая от своей прибыли, а жадность ему это не позволит. Ведь не зря же капиталист пытается обскакать своих конкурентов в борьбе за каждый доллар или другую валюту!

Итак, капиталист платит трудящемуся за его рабочую силу у себя на предприятии (больше или меньше в денежном эквиваленте), это уходит из его прибыли, а капиталист в первую очередь борется ради прибыли со всеми конкурентами по бизнесу во- первых, а в во- вторых и со своими рабочими, в их попытках улучшить свою жизнь.

Андрій П-ко: Між пророцтвом і реальністю: Ленін, імперіалізм і трансформації капіталізму XXI століття

 Вступ

Коли у 1916 році Володимир Ленін писав свою працю «Імперіалізм як найвища стадія капіталізму», світ перебував у вирі Першої світової війни. Старі європейські імперії ще існували, колоніальна система охоплювала значну частину планети, а важка промисловість була символом економічної могутності. Ленін намагався не просто описати поточну ситуацію, а виявити внутрішню логіку розвитку капіталізму. Його книга була водночас економічним аналізом, політичною полемікою та спробою історичного прогнозу.

Через понад сто років ця праця справляє подвійне враження. З одного боку, багато її діагнозів виявилися напрочуд точними: концентрація капіталу, домінування фінансової сфери, міжнародна експансія корпорацій, суперництво великих держав. З іншого боку, сучасний світ містить явища, які Ленін не міг передбачити: цифрові платформи, економіку даних, глобальні виробничі мережі, соціальну державу, середній клас і дивовижну здатність капіталізму до самоперетворення.

Тому сьогодні ленінську теорію варто читати не як безпомилкове пророцтво, а як інтелектуальний документ епохи, який одночасно відкриває глибокі закономірності та виявляє межі історичного передбачення.

I. Те, що Ленін побачив крізь століття

1. Концентрація капіталу

Одним із центральних положень ленінської теорії була думка про те, що конкуренція породжує монополію. Великі підприємства поглинають дрібні, а економічна влада концентрується в руках небагатьох.

Сучасний світ підтверджує цю тенденцію. Глобальні корпорації контролюють величезні частки ринків, а їхні бюджети іноді співмірні з бюджетами держав. Концентрація відбувається не лише у промисловості, а й у сфері технологій, медіа, логістики та фінансів.

Ленін не знав назв сучасних компаній, але сам принцип накопичення економічної влади він описав доволі проникливо.

Василий Танасийчук: Поздний капитализм это тоже наркотик. Только более изощрённый.

Ирвин Уэлш — один из самых радикальных и неудобных писателей конца XX начала XXI века. Его часто называют «голосом шотландского дна», но это слишком узко. На самом деле Уэлш это философ телесности, распада и позднего капитализма, который выбрал для своего высказывания самый грязный, вонючий и живой материал. Маргиналов, наркоманов, футбольных хулиганов и люмпенов Эдинбурга.

Тело как последняя реальность

В центре философии Уэлша стоит человеческое тело. Измученное, дырявое, полное химии, спермы, рвоты и гноя. В отличие от постмодернистов, которые играли с текстом и симулякрами, Уэлш возвращает литературу к самому примитивному и честному. Тело это последнее, что у нас осталось реального. В фильмах «На игле», «Кислотном доме», «Порно» и «Преступлении» тело не метафора. Тело это главный герой. Оно страдает, кайфует, разрушается, предаёт и иногда мстит. Уэлш показывает, как в условиях позднего капитализма тело становится одновременно и жертвой, и последним прибежищем свободы. Наркотики, секс, насилие не порок, а отчаянная попытка почувствовать себя живым в мире, где всё остальное уже отнято.

Язык как оружие класса

Одна из самых сильных философских находок Уэлша это язык. Он отказывается писать на литературном английском и использует плотный эдинбургский сленг, мат и фонетическую транскрипцию. Тем самым он совершает акт литературного бунта: он не позволяет буржуазному читателю комфортно дистанцироваться от своих героев.

Читая Уэлша, ты вынужден говорить как они. Это уже не просто стилистический приём. Это политический и философский жест. Язык это классовая территория. И Уэлш захватывает её.

Этика без морали

Уэлш почти никогда не морализирует. Он не осуждает своих героев, даже когда они совершают чудовищные поступки. В этом его радикализм. Он показывает мир, в котором традиционная мораль давно умерла, а новая ещё не родилась. Остаётся только голая, животная, часто отвратительная человечность. Его философия близка к своеобразному нигилистическому гуманизму. Да, человек — дерьмо. Но это наше дерьмо. И оно заслуживает того, чтобы быть увиденным и названным своими именами.

Капитализм как наркотик

Уэлш одним из первых в британской литературе показал, что поздний капитализм это тоже наркотик. Только более изощрённый. Героин и экстази в его книгах лишь ответ на другой, более тотальный наркотик. Потребление, статус, иллюзию успеха, бесконечную гонку за деньгами и признанием.

Поэтому его герои не просто «плохие парни». Они жертвы и одновременно продукты системы, которая сначала лишает их будущего, а потом предлагает химию как единственный доступный выход.

Ирвин Уэлш создал свою собственную эстетику уродства. Он показал, что литература может и должна спускаться в самые тёмные подвалы человеческого существования не для того, чтобы осудить, и не для того, чтобы романтизировать, а для того, чтобы свидетельствовать.

В его мире нет спасения. Есть только ясность взгляда и чёрный, очень чёрный юмор как последнее оружие тех, кому уже нечего терять.

И именно поэтому его книги, при всей своей грязи и жестокости, парадоксальным образом остаются странно человечными

Родился, научился ходить - иди работай! Нахрен школу!

  ВПЕРЕД, К СВЕТЛОМУ ДЕТСТВУ!

Безусловно, вдохновляющие новости приходят от исследователей общественного мнения. Наконец-то найдена панацея от подросткового кризиса, лени и пагубного влияния интернета. 

61% русских решительно поддержалиидею трудоустройства детей с 12 лет!

И действительно, а зачем тратить лучшие годы жизни на учебу или игры, если в двенадцать лет ребенок - это уже вполне сформировавшийся, готовый к двенадцатичасовой смене раб?

 Главные плюсы раннего импортозамещения мигрантов (других дураков на России работать нет)

 Физический труд полезен для неокрепшего детского организма!

Экономия на фитнесе и кружках: Зачем платить за секцию футбола или бега, если ребенок может прекрасно развить выносливость, разнося заказы в службе доставки, наматывая по 25 километров в день?

 Школа жизни: Ни один учебник обществознания не научит жизни так, как это сделает суровый, но справедливый мастер цеха Михалыч в процессе объяснения правил техники безопасности, используя исключительно ненормативную лексику!

Финансовая независимость: В 12 лет пора ребенок перестанет клянчить у родителей деньги на новый телефон. Заодно он может оплатив часть коммуналки и за пивасом для бати метнуться!

 Заключение

Пока загнивающий Запад придумывает законы об охране детства и ювенальной юстиции, русский человек зрит в корень. Хватит просирать детство и тратить его на игры. Пора приносить пользу обществу!

Родился, научился ходить - иди работай! Нахрен школу!

Алексей Бродский: О бесполезном классе

Меня всегда умиляли разговоры про то, что роботы скоро заменят рабочих.

Особенно когда их ведут люди, чья работа выглядит как попытка объяснить другим людям результаты встречи, посвящённой итогам предыдущей встречи.

Есть какая-то трогательная уверенность в том, что алгоритм первым делом придёт за сварщиком.

Не за человеком, который третий год подряд занимается трансформацией клиентского опыта, а за сварщиком.

Ну конечно, сварщик же делает что-то простое: берёт две железки, делает одну железку.

А вот директор по стратегической синергии кросс-функциональных процессов конечно незаменим.

До того как я начал писать рекламную хуйню про эмоциональную связь бренда с потребителем, я работал на складе. И был у нас Кабан. Мы считали его тупым. Ну реально. Разговор с ним выглядел как бета-тестирование человека. 

Но была проблема: всю сложную работу почему-то делал именно он. Что-нибудь тяжёлое, кривое, неудобное. И каждый раз выяснялось, что самый тупой человек в помещении почему-то лучше всех это умел.

Вообще наша культура очень странно устроена. Если работа связана с телом, грязью, потом, шумом и риском получить железкой по башке, она автоматически считается простой.

Если работа связана с презентациями, таблицами и словом "нарратив", она автоматически считается сложной.

Никто даже не замечает, насколько это смешно.

Потное, грязное и волосатое человеческое тело — это вообще-то самый дорогой стартап в истории планеты, единственный переживший все остальные. Миллионы лет инвестиций. Сотни миллионов провалившихся прототипов. Бесконечные полевые испытания в условиях, где смерть была не метафорой, а штатным режимом работы. 

Ну а презентацию про ценности бренда нейросеть освоила примерно за один квартал.

Но переживать почему-то должен работяга.

Самое забавное, что люди, которые больше всех говорят про эффективность, обычно существуют в среде, где эффективность давно никого не интересует.

Там идёт совсем другая игра.

Статус. Доступ. Влияние.

Количество людей, которых можно позвать на встречу, количество людей, которых можно не звать на встречу, второе обычно важнее. 

Количество людей, которые должны поставить тебя в копию письма.

Настоящая власть вообще не выглядит как власть, скорее как список рассылки.

Это не капитализм. Это Версаль. Просто вместо париков PowerPoint, вместо мушек KPI, а вместо шпаг доступ к календарю начальника.

Скажем честно, если бы эффективность действительно существовала как объективная сила природы, большая часть современного корпоративного мира исчезла бы раньше, чем первый робот научился открывать дверь.

Но в том-то и дело, что разговоры про эффективность никогда и не были про эффективность, они всегда были про то, кого считать важным.

И главное -- кто имеет право решать, кто важен.

Поэтому все эти рассказы про бесполезный класс кажутся мне такими трогательными.

Это ведь не прогноз, это мечта.

Старый аристократический сон. 

Мир в котором исчезнут все эти грубые, шумные и упрямые люди, имеющие неприятную привычку взаимодействовать с реальностью напрямую.

Останутся лишь алгоритмы, отчёты и толкователи отчётов.

То есть, по удивительному совпадению, они сами.

Юрій Підлісний: Візит Трампа до Сі — це спроба зрозуміти, чи можуть дві найбільші сили домовитися про правила конкуренції

 Трамп приїхав до СІ. Світ знову стає двополюсним. Але це вже не той світ, який ми знали з підручників про Холодну війну. Тоді головними полюсами були Вашингтон і Москва. Потім, на короткий історичний момент, здавалося, що світ стає складнішим: поруч із Вашингтоном і Москвою з’явилися Пекін, Брюссель, глобальні ринки, міжнародні інституції, “правила”, “цінності”, “партнерства”.

Але тепер складається враження, що все знову стискається до великої дуелі. Не Вашингтон—Москва, а Вашингтон—Пекін. Саме між ними сьогодні проходить головна лінія глобальної конкуренції: технології, штучний інтелект, рідкісноземельні метали, енергетика, Арктика, Тайвань, Іран, Україна, морські шляхи, валюти, ланцюги постачання, військова промисловість.

Брюссель у цій системі ще шукає себе. Європейський Союз хоче бути геополітичним гравцем, але все ще занадто часто діє як простір процедур, а не як центр сили. Москва ж розуміє: без перемоги в Україні вона остаточно втрачає статус окремого полюса. Росія ще може бути небезпечною, жорстокою і руйнівною, але вже не може бути рівною ані США, ані Китаю. Її головний страх — не просто програти війну. Її головний страх — остаточно перетворитися на сировинний придаток Китаю.

Вашингтон і Пекін мислять жорсткою конкуренцією. Для обох решта світу часто є не стільки спільнотою повноцінних суб’єктів, скільки полем, де треба закріпити правила гри. США мають свої важелі: долар, санкції, військові союзи, технології, флот, контроль над фінансовою інфраструктурою. Китай має свої: виробничі ланцюги, рідкісноземельні метали, промислову масштабність, залежність багатьох економік від китайського ринку, інфраструктурну експансію.

Саме тому російська агресія проти України для Пекіна — не моральна проблема, а інструмент. Китай не хоче прямої війни із Заходом, але йому вигідно, щоб Захід був виснажений. Йому вигідно, щоб Європа витрачала гроші, нерви, ресурси і політичну увагу на війну. Росія для Китаю — таран проти Заходу. Але не рівний союзник. І точно не імперія, перемога якої була б для Пекіна подарунком.

Китаю потрібна Росія слабка, залежна, ображена на Захід і готова продавати ресурси. Росія як молодший партнер. Росія як бензоколонка, арсенал, дипломатичний спойлер і антизахідний подразник. Але не Росія як самостійний переможець, здатний знову претендувати на власну сферу впливу від Варшави до Владивостока.

І тут починається найнеприємніше. Частина Заходу теж не хоче повного краху Росії. Не тому, що любить Путіна. А тому, що боїться хаосу: розпаду РФ, нових потоків біженців, ядерної зброї в незрозумілих руках, локальних війн на уламках імперії, китайського контролю над Сибіром, Арктикою і російськими ресурсами. Для частини американського стратегічного мислення Росія ще може бути не лише ворогом, а й потенційним елементом майбутнього балансу проти Китаю.

Тому війна в Україні для багатьох на Заході виглядає як щось, що треба не виграти, а “заморозити”. Зупинити кров, знизити ризики, стабілізувати фронт, перевести проблему в довгу дипломатію. Але заморожена війна — це не мир. Це відкладена війна. Це пауза, під час якої агресор переозброюється, жертва виснажується, а світ вдає, що знайшов компроміс.

Якби Захід мав відповідь на питання: що робити з Росією після поразки, — можливо, він діяв би рішучіше. Але такої відповіді немає. І саме відсутність цієї відповіді часто паралізує політичну волю.

У цьому ж контексті треба дивитися і на політику Трампа щодо Венесуели, Ірану, Гренландії, Канади, Арктики. Це не просто ексцентричність. Це груба, імперська, ресурсна геополітика. Якщо Китай має перевагу в критичних мінералах і виробничих ланцюгах, США шукають свої контрважелі: вуглеводні, Арктика, морські шляхи, стратегічні території, контроль над доступом до ресурсів.

Візит Трампа до Сі — це не просто дипломатичний спектакль. Це спроба зрозуміти, чи можуть дві найбільші сили домовитися про правила конкуренції. Не про дружбу. Не про мир у високому моральному сенсі. А про впорядковане суперництво: де чиї межі, що можна чіпати, а що ні, де можлива угода, а де буде силове стримування.

І в цьому пакеті неминуче будуть Іран, Тайвань і Україна. Для нас це небезпечно. Бо великі держави завжди мають спокусу говорити про менших без менших. Домовлятися про регіони, кордони, війни і “стабільність” так, ніби народи — це фігури на шахівниці.

Але Україна створила свою суб’єктність. У нас є карти на руках. Ми маємо армію, яка знає сучасну війну краще, ніж армії НАТО. Ми маємо оборонні технології, дрони, бойовий досвід, суспільну витривалість і досвід, без якого безпека Європи є ілюзією.

Наше завдання — не просити, щоб нас пожаліли. Наше завдання — позиціонувати себе як незамінного гравця. Для Європи — як східний щит і військово-технологічний партнер. Для США — як фактор стримування Росії і елемент ширшого балансу проти Китаю. Для світу — як доказ того, що імперії можна зупиняти.

Бо якщо ми не станемо суб’єктом глобальних мегатрендів, нас спробують розділити між чужими стратегіями. Якщо не будемо гравцем, станемо територією торгу. Якщо не сформулюємо свою роль, її сформулюють за нас.

Поки що ми маємо карти. Питання лише в тому, чи зможемо ми зіграти ними як держава, яка розуміє новий світ.

Василий Танасийчук: Доктрина шока Наоми Кляйн

Когда мы читаем «Доктрину шока» Наоми Кляйн, мы совершаем типичную гуманистическую ошибку. Мы думаем: «это книга о плохих парнях из Чикагской школы, которые используют несчастья людей, чтобы набить карманы». ​На самом деле, Кляйн описывает не просто экономическую стратегию. Она описывает онтологический статус современного капитализма.

В концепции Кляйн шок - это не просто насилие. Это попытка обнулить Субъекта. Капитализм говорит: «Твоя история, твои социальные связи, твоя память - это мусор. Нам нужно, чтобы ты стал чистой пустотой, в которую мы запишем наш эффективный софт».

Почему «Доктрина шока» работает? Сегодня капитализм обладает странным, почти извращенным драйвом. Он обожает катастрофы. ​Для обычного человека наводнение в Новом Орлеане это трагедия. Для неолиберального идеолога это ментальная эрекция. Это шанс приватизировать школы, пока люди еще не успели вытереть слезы. Здесь мы видим то, что можно назвать «сверх-я» капитализма, которое приказывает наслаждаться даже среди руин. Ведь капитализм не боится кризисов. Он питается ими. Это как в фильмах ужасов: монстр становится сильнее каждый раз, когда вы его бьете. Доктрина шока - это способ превратить саму смерть и разрушение в прибавочную стоимость.

Ошибка думать, что «шок» - это исключение. В современном мире он стал нормой. Не нужно ждать цунами. Мы и так живем в состоянии перманентного шока. Инфляция, новые технологии, которые обесценивают вашу профессию за ночь, бесконечные кризисы. Все это способ постоянно держать Субъекта в состоянии постоянной дезориентации. Пока вы находитесь в состоянии шока, вы не можете задавать политические вопросы. Вы просто пытаетесь выжить. В этом и заключается гениальность системы: она делает вас настолько занятыми вашим собственным выживанием, что у вас не остается времени заметить, что у вас только что украли будущее.

Книга Наоми Кляйн - это не просто критика экономики. Это призыв увидеть, что «свободный мир» построен на фундаменте из боли и амнезии. Мы в нем словно пациенты, которым стерли память током. Мы просыпаемся в мире, где всё украдено, а нам говорят, что так было всегда и это естественный порядок вещей.

​Но истина в том, что под этим «порядком» лежит только насилие и пустота. И первый шаг к освобождению — перестать бояться шока и посмотреть прямо в глаза монстру.

Владимир Видеман: Разговор с машиной о капитализме

Вопрос: Возможно ли заменить в современном мире денежное хозяйство на иную форму общественного производства, которое могло бы восприниматься большинством населения в качестве справедливого? Если да, приведи до трех примеров.

Короткий ответ: да, теоретически это возможно, но на практике потребует кардинальной смены технологического уклада, культурного кода и институциональной среды.

В современном мире (глобализация, 8 млрд населения, сложное разделение труда) полная отмена денег как единого эквивалента обмена наталкивается на проблему масштабирования и учета. 

Однако существуют теоретические модели и локальные эксперименты, которые предлагают альтернативы.

Вот три примера систем, претендующих на замену денежного хозяйства или его ключевых функций с опорой на принципы, которые большинство может счесть справедливыми:

1. «От каждого по способности, каждому по потребности» (Цифровой учет труда)

Это развитие идей, описанных в работах, например, Александра Чижевского-Ознобишина (модель «безналичного социализма») или современных технократов (Дуглас, Фролов).

Механизм: Вместо денег вводится общедоступная цифровая система учета личного трудового вклада (не в часах, а в сложности, квалификации и общественной значимости труда). Все блага производятся общественными предприятиями и распределяются через «общественные фонды потребления» плюс персональные «кредиты доверия».

Почему воспринимается как справедливое: Исчезает понятие «наследственного капитала» и получения сверхдоходов за счет владения ресурсами (рента). Доступ к благам определяется либо равной долей (минимальный базовый уровень для всех), либо общественным признанием заслуг, а не спекуляцией на финансовых рынках. Критерий справедливости — меритократизм без накопления капитала.

2. Экономика «даров» (Gift economy) в локальных сообществах

Эта модель не работает на макроуровне современных государств, но успешно заменяет денежное хозяйство в рамках устойчивых сообществ, постепенно расширяя свою долю.

Механизм: Производство и распределение строятся на принципе реципрокности (взаимности). Люди производят избыток продукта не для продажи, а для «репутации» или прямого дара. Вместо рынка — сети взаимопомощи. Инструментами выступают системы взаимного кредитования (LETS — Local Exchange Trading Systems) или «временные банки» (time banking), где единицей обмена является час труда, независимо от профессии (1 час работы врача = 1 часу работы сантехника).

Почему воспринимается как справедливое: Устраняется эксплуатация человека человеком через механизм ценообразования. Справедливость здесь трактуется как эгалитарность (равенство) и прямая демократия в вопросах распределения ресурсов. Такие модели популярны в кризисные периоды и среди групп, ориентированных на устойчивое развитие, так как они исключают ростовщичество и инфляцию.

3. Система «Личной собственности на средства производства» (Киберсиндикализм)

Модель, предлагаемая в работах «синдикалистов XXI века» и некоторых футурологов (например, концепция «Денег, управляемых демократически»).

Механизм: Деньги не отменяются полностью, но теряют свою функцию накопления капитала. Центральные банки и банковская система заменяются алгоритмическими платформами, принадлежащими профсоюзам и потребительским кооперативам. Финансирование предприятий идет не через кредиты под проценты (где деньги делают деньги), а через беспроцентные ссуды от общественных фондов или краудфандинг с правом голоса. Ключевые отрасли (энергетика, транспорт, связь) выводятся из рыночного оборота и переходят на баланс самоуправляемых коллективов.

Почему воспринимается как справедливое: Большинство населения сегодня считает несправедливым сам принцип финансового посредничества, когда банкир получает доход, не создавая материальной ценности. В этой модели «денежное хозяйство» превращается в технологический инструмент учета, а не в инструмент власти. Прибыль частных корпораций замещается общественными дивидендами.

Почему это сложно реализовать глобально?

Основная проблема современных предложений по замене денег — информационная сложность. Деньги — это гениальный эволюционный механизм, который позволяет оценивать миллиарды различных товаров и услуг без единого центра планирования.

Для перехода к безналичной (или постденежной) формации необходимы:

Сверхмощный ИИ-учет: Система, способная в реальном времени отслеживать баланс между производством и потреблением сложнее, чем любая рыночная система.

Культурный сдвиг: Отказ от концепции «накопления как гарантии безопасности» к концепции «доступа как гарантии комфорта».

Из трех приведенных примеров наиболее жизнеспособным сегодня выглядит синтез второго и третьего: постепенное вытеснение денег из сферы жизнеобеспечения (ЖКХ, базовое питание, медицина, образование) с переводом этих секторов на балансовое (некоммерческое) обеспечение, при сохранении денег для сферы роскоши, уникальных услуг и инновационных рисков.

Профессор Илья Кононов: Государство глобальных элит как новейшая форма империализма (высшей стадии капитализма)

В современном мире всеобщим стал отрыв элитных групп об остального населения. 

Причина этого кроется в изменении социальной структуры современных обществ, связанных с процессами, получившими название глобализации. 

После первого прихода Дональда Трампа к власти в мировой социологии распространились представление о начавшейся волне деглобализации. 

Однако эти процессы не уничтожили результаты предшествующего периода, означавшего превращение человечества в единую функциональную систему. 

Оно осуществилось в рамках мировой капиталистической системы, когда рынок во многом вышел из-под прежних форм политического контроля государствами и сформировался особый слой транснациональной буржуазии. 

Сейчас эта система пришла в состояние дезорганизации, но она не заменена иной системой. 

По-прежнему атомизированным массам и в мировом, и в национальном масштабах противостоят сплоченные экономические и политические элитные группы. 

Политические системы в значительной мере утрачивают функцию представительства и согласования интересов разных групп населения. 

Государства в руках элит всё больше становятся инструментами извлечения ренты с населения, проживающего на их территории. Особенно это характерно для стран мировой полупериферии и периферии.

 В высших законодательных органах Украины и России нет представителей людей наёмного труда. 

Непропорционально большую роль в жизни этих стран играют 1% наиболее богатых граждан. Устойчивым делением в их массовом сознании стало деление по принципу «мы и они». 

Однако, в случае чрезвычайных ситуаций правящие группы пользуются населением как средством реализации тех или иных задач. 

Владимир Видеман: Соборное уложение и антикапитализм

Бюджет РФ завязан на доллар и ориентирован на слабый рубль. Чем рубль слабее, тем больше рублей в бюджете. Снижение мировых цен на нефть приводит к уменьшению доходов бюджета. 

Основной объем нефти Россия реализует за иностранную валюту (преимущественно доллары США), но в последние годы все более заметную роль играют расчеты в юанях. При этом бюджетные обязательства номинированы в рублях. Когда цена нефти падает, объем валютной выручки сокращается. Для сохранения запланированного уровня рублевых доходов государству выгоден более слабый курс рубля. При курсе, скажем, 90 рублей за доллар условные 1000 долларов превращаются в 90 тысяч рублей, тогда как при курсе 80 рублей — лишь в 80 тысяч рублей. 

В свете всего этого можно анонсировать войну двух башен, где стратегия одной осуществляется через международную финансовую дисциплину, а другой - через ее нарушение в пользу начал физической экономики. На бюджетников работает ЦБ, представляющий собой структуру, технически аффилированную с ВБ и ФРС. По сложившейся схеме все инвестиции в РФ связаны с иностранными валютами. Нет валюты - нет инвестиции. Отсюда одержимость системы иностранными инвестициями. Как сказал один аналитик, "нам нужны деньги, которых у нас нет, а в странах глобального Юга, с которыми мы торгуем, они почему-то есть"! 

По такой логике получается, что повышение мировых цен на нефть работает против российского бюджета и всей корпорации бюджетников. Так работает капитализм в странах капиталистической периферии (аграрные общества) и  полупериферии, к которым относится Россия. 

Дедолларизация вовсе не означает преодоление капитализма, тут просто речь идет о смене финансовой модели, не более того. Но полупериферия - это слабое звено капиталистической системы. Именно здесь возможен разрыв шаблона с далеко идущими последствиями. Хотя никаких исторических гарантий этому нет. 

Можно ли добиться обрушения капитализма, захватив при этом лидерство в научно-техническом прогрессе как гарантии от неокапиталистической реконкисты? В принципе - да, ибо в мире возможно все, что не противоречит законам физики. И не факт, что хозяева денег эти законы хорошо понимают. Они просто держат монополию на "современную науку" через то, что представители неореакции называют "соборным заговором" университетской администрации, мейнстримных СМИ и коррумпированных политиков глубинного государства.

Владимир Видеман: Глобальные финансы в свете системного противостояния двух моделей капитализма

Существует популярное мнение, что все англосаксонские страны представляют собой единую политическую и экономическую систему либерального капитализма. Наглядный пример ее единства – разведывательный альянс «Пяти глаз» в составе США, Канады, Великобритании, Австралии и Новой Зеландии. 

Однако, на самом деле не все так просто даже в рамках общей идеологии и правовой системы этих стран. Более того, внутренние разногласия в англосаксонском мире представляют сегодня ключевое противоречие современного капитализма, от разрешения которых напрямую зависит будущее последнего как глобальной формации. 

Одним из внешних выражений этого противоречия выступает малопонятная со стороны антиамериканская политика Лондона, прежде всего – в вопросах разрешения украинского кризиса. Почему Лондон постоянно ставит палки в колеса американским инициативам достижения мирного урегулирования? Что заставляет его упорно поддерживать «коалицию желающих», нацеленную на срыв российско-американских договоренностей в «духе Анкориджа»? Причины здесь намного глубже, чем это может представиться поверхностному наблюдателю. Попробуем их разобрать. 

Корни политического противоречия между Вашингтоном и Лондоном уходят в почву системного противоречия между Уолл-стритом и Сити как двумя центрами мировых финансов, между ФРС и Банком Англии. То есть противоречие между ФРС и Банком Англии — или, в более широком смысле, между Уолл стрит и Сити — не прямое и не идеологическое, но структурное, встроенное в мировую финансовую архитектуру. Тут главный вопрос в том, кто контролирует глобальную ликвидность и мировые финансовые потоки. Исходные позиции здесь следующие: 

Уолл стрит и ФРС контролируют эмиссию мировой резервной валюты (доллара), управляют глобальной долларовой ликвидностью, определяют стоимость капитала для всего мира и доминируют в рынках казначейских облигаций, долларового фондирования, глобальных банковских расчётов и крупнейших инвестиционных фондов. 

Сити и Банк Англии контролируют глобальные офшорные долларовые операции, управляют крупнейшим в мире рынком евродолларов, доминируют в валютных операциях, деривативах, международных кредитах и офшорных финансовых потоках.

Иначе говоря, ФРС контролирует доллар внутри США, тогда как Сити – за их пределами. Это две разные экосистемы, работающие иногда синхронно, а иногда — вразрез. ФРС отвечает за стабильность американской экономики, ее цель — сдерживание инфляции, трудовая занятость, внутренний кредит. Сити же отвечает за прибыльность глобального финансового посредничества, его цель — максимальный оборот, ликвидность, низкие таможенные барьеры. Поэтому для охлаждения экономики ФРС может повышать ставки, тогда как Сити это убивает, ибо дорогой доллар сушит глобальную ликвидность. Для борьбы с инфляцией ФРС может сжимать баланс, а для Сити это невыгодно, потому что в результате сокращается долларовое фондирование. ФРС может вводить ограничивающее риски регулирование, что невыгодно для Сити, живущего на высокорискованных операциях.

Глубинная суть этого конфликта состоит в том, что ФРС является долларовым монополистом (печатает деньги), тогда как Сити — крупнейший долларовый оператор вне юрисдикции США (т. е. контролирует оборот долларов за пределами страны). На практике противоречия ФРС и Сити проявляются в следующих моментах:

Андрій Богданович: Про історичний розвиток через діалектичну тріаду **теза-антитеза-синтез**

Ідея про історичний розвиток через діалектичну тріаду **теза-антитеза-синтез** є надзвичайно цікавою, адже вона переносить абстрактну філософську концепцію на конкретну історичну та соціальну динаміку. Це дозволяє поглянути на еволюцію пострадянських еліт як на послідовний процес.

### Теза: «Буржуїни-мироїди»

Ця теза уособлює еліту старого світу, яка існувала до революційних змін. Це були «буржуїни-мироїди», які представляли капіталістичний лад,  асоційований з експлуатацією, корупцією та соціальною нерівністю. Вони були втіленням старого, звичного порядку, що мав бути зруйнований. 

---

### Антитеза: «Пасіонарії-корчагінці»

У відповідь на цю тезу виникає потужна антитеза — «пасіонарії-корчагінці». Це революційна еліта, що несла ідею нового, комуністичного світу. Вони були рушійною силою змін, що руйнувала старий лад і створювала нову систему, засновану на ідеології та колективній свідомості. Це еліта, яка прийшла з народу, здебільшого не мала власності, але мала ідею і пасіонарний запал.

---

### Синтез: «Чекісти-капіталісти»

У результаті зіткнення цих двох протилежностей виникає синтез — еліта сучасної Росії. «ФСБ-шники-капіталісти» є ідеальним втіленням цього синтезу. Це вже не «буржуїни», бо їхня влада ґрунтується не на капіталі як такому, а на контролі за державою та ресурсами. Вони й не «корчагінці», бо їхня ідеологія — це не комунізм, а прагматичний капіталізм, що використовує методи та інструменти силових структур. 

Ця нова еліта поєднує в собі ідеологічний контроль і авторитарність попереднього режиму з прагненням до особистого збагачення та влади, характерним для капіталізму. Це синтез, який, однак, не вирішив внутрішніх суперечностей, а лише переніс їх на новий рівень.

«Від фанатиків утопії до охоронців ренти»: трансформація силової влади в Росії

Історія російської державності у XX–XXI століттях — це історія перетворення революційного насильства на інструмент підтримання деградованої влади. На початку ХХ століття Росію захопила група фанатичних ідейників — більшовицьких бойовиків, які прийшли до влади на хвилі революції 1917 року. Через сто років країною правлять зовсім інші люди — цинічні силовики, що вийшли з надр ФСБ і КДБ, для яких влада є не засобом зміни світу, а інструментом утримання контролю та доступу до ресурсів. Цей зсув — від утопії до клептократії — є ключем до розуміння нинішньої російської політичної моделі.

Більшовицький «силовик» початку ХХ століття був не просто агентом насильства. Він був революціонером, який вірив у історичну місію класу, у світову революцію, у можливість побудувати нове суспільство без експлуатації. Його культура була аскетичною, дисциплінованою, навіть релігійною у своїй ненависті до буржуазного світу. Насильство виправдовувалося як «тимчасовий етап» у творенні нового ладу. Більшовики не прагнули приватного збагачення — навпаки, вони його відкидали. Їхня мета — не комфорт, а трансформація.

На противагу цьому, сучасний російський силовик — це охоронець статусу кво. Він не пропонує жодної утопії, не проповідує майбутнє, не має ідеологічної глибини. Його цінності — вірність системі, особиста вигода, збереження контролю. Йому нецікаво змінювати світ: його завдання — його стабілізувати, закріпити і законсервувати. Він живе в культурі цинізму, не вірить у мораль, але вірить у силу. Він не творить, а охороняє — не ідеї, а ренту.

Цей зсув добре видно і в практичній політиці. Більшовики намагались модернізувати країну (жорстокими методами), збудували індустріальну економіку, воювали з релігією, провадили масову просвіту. Сучасна силова еліта в Росії, навпаки, не модернізує, а гальмує розвиток. Вона не стимулює освіту, не довіряє технологіям, боїться інновацій, знищує незалежні центри впливу. Якщо для більшовиків головним інструментом був ідеологічний терор, то для силовиків — корупційна вертикаль, репресії і телевізор.

Таким чином, ми маємо справу з двома типами «влади сили», які мають глибокі відмінності. Більшовицькі бойовики були жорстокими утопістами. Сучасні російські силовики — реакційні прагматики. Перші мріяли зламати старий світ. Другі — бояться, що він зміниться. Влада, що колись надихалася революцією, тепер перетворилася на владу інерції.

І саме в цьому полягає головна іронія російської історії: країна, яка пережила революцію як спробу радикальної трансформації світу, сьогодні загрузла в болоті авторитарного застою, де насильство більше не обіцяє майбутнє — воно лише відтягує неминучу кризу.

Андрій Маслов: Фейкове зростання: Про подвійне дно китайської економіки

Колись жартували, що Велику Китайську Стіну побудували спеціально для того, щоб китайці не вивалювались за межі країни. Втім, ці часи давно позаду — в 2010-их демографія Китаю пішла різко на спад. Через жорстку політику «однієї дитини», яку тримали понад 30 років (1979–2015), тепер просто нікому народжувати.

Якщо раніше головним страхом було перенаселення, то сьогодні — старіння нації і нестача робочих рук. Вперше за останні 60 років населення Китаю реально скоротилось. І це тільки початок — за прогнозами вже до 2050 року КНР може втратити ще понад 100 мільйонів працездатних громадян.

Коли ж китайська влада нарешті усвідомила проблему і дозволила мати двох і більше дітей — було вже пізно. Ментальність змінилась. Молодь тепер інакше дивиться на життя — хоче свободи, спокою і заводити сімʼї не поспішає. Жити в місті дорого, роботи багато, а часу і грошей на дітей не вистачає…

Але Політбюро ЦК КПК не здається. На останньому зʼїзді партія поставила ціль — до 2035 року досягнути так званого «загального добробуту» (китайський варіант комунізму) і подвоїти чисельність середнього класу з 400 до 800 мільйонів чоловік. Тобто більше, ніж у США (~170 млн) та ЄС (~290 млн) разом узятих.

Хоча за останнє десятиліття номінальний ВВП Китаю виріс майже вдвічі (з $10 до $20 трлн) — за фасадом стабільності купа системних проблем. Разом з тим, не дивлячись ні на що, Китай стабільно тримає темп зростання на рівні 5% на рік. Кажуть, шо якшо цей показник знизиться хоча б до 4% — почнуться серйозні соціальні зсуви і всьому світу буде непереливки. Сміявсь )

Насправді ж, уряд Китаю через державні банки, муніципальні облігації та спеціальні програми стимулювання щороку додруковує і вливає в економіку близько $1 трильйона (відносно $20 трлн — це і є тих самих 5% ). Тож насправді стрімкого зростання там вже давно нема — економіка ледь тримається купи.

Парадокс у тому, що це фальшиве внутрішнє зростання стає реальною зброєю назовні — держава дотує свої компанії, ті демпінгують на світових ринках і поступово скуповують всіх конкурентів, монополізуючи все. На цьому тлі Пекін все сильніше закручує інформаційні гайки. Вся статистика засекречена, а економісти, які ставлять під сумнів цифри зростання, або критикують дії уряду, з публічного простору просто зникають…

Однак, Китай волів би зробити все тихо — без війни. Щоб всі в один день прокинулись і усвідомили, що в світі новий господар. І варто визнати йому це поки доволі непогано вдається — Пекін вже контролює понад 55% світового суднобудування (у 2024 році його верфі отримали 74% нових замовлень) і виробляє 65% високошвидкісних поїздів.

Така ж участь чекає ринок автомобілів і інші. У 2024 році Китай випустив понад 30 млн машин (33% світового обсягу), з яких левова частка — електромобілі (понад 60% глобального ринку). Тому Штати та Європа і напружуються, звинувачуючи Китай в тому, що він провокує в світі кризу перевиробництва.

Але китайська влада зупинитись не може. Перед нею стоїть дилема: Або громадянська війна — бо ж, якщо Китай виженуть зі всіх ринків, то всіх цих 1.5 мільярда пристарілих ударників соціалістичного труда знову не буде чим годувати. Або Китай стає лідером, правдами і неправдами завойовує глобальні ринки і диктує світу політику партії. Тож, як бачимо, вибору насправді нема...

Але ж і Штати просто так не здадуться. Якщо буде потрібно — вони почнуть силою захищати свою гегемонію і відстоювати свій вплив в цьому світі. Тож, якщо дана тенденція продовжиться і не буде досягнуто якихось нових геополітичних домовленостей — війна між Штатами та Китаєм виглядає найбільш ймовірним сценарієм розвитку подій.

P.S. Найбільше з цього приводу йорзають Японія і Південна Корея. Тому ведуть подвійну гру — офіційно підтримують Західний світ, а неофіційно вибудовують тіньові схеми з Китаєм. Про це свідчить зокрема те, що ринок боргу Сполучених Штатів впродовж останнього року стрімко падає, а ринок боргу Китаю навпаки — активно зростає. Тобто капітал тихо перетікає із Західного світу в Азію…

Тарифні гойдалки Трампа ще більше ускладнюють ситуацію — віддаляють союзників від Штатів і штовхають в обійми Китаю. Але республіканці це, схоже, усвідомлюють — саме тому Дональд першим ділом взяв під контроль «нафтовий краник» (Близький Схід), звідки вся Азія отримує енергоносії. Але про це вже поговоримо наступного разу…

Володимир Єрмоленко: Сюркапіталізм

Річ у тому, що капіталізм в Америці став релігійним. Раптом (ось уже кілька десятиліть) пішла тема, що капіталіст продає не речі чи послуги, а переживання, уяву, фантазію, ідентичність і тд. І тому умовний CEO став духовним лідером, ґуру, майстром медитації і провідником в інші світи. Навколо цих людей почали створюватися культи. Джобс і Маск - лише вершина айсбергу. Так зʼявилися нові аятолли постмодерного капіталістичного світу, який вирішив продавати людям дух, а не матерію. Так народився  сюрреальний капіталізм. Сюркапіталізм. 

Сюркапіталізм створює культ особи. Бо ж CEO - це мовляв не топ-менеджери, а «візіонери», містики візій майбутнього, і так вони поступово стали засновниками та лідерами сект. От тільки сектами стали компанії чи бренди. І їхній успіх став залежати від того, наскільки сектантсько-містичними вони є. Наскільки їхній лідер підпадає під критерії Übermensch, відповідно до свого резюме. 

Тому зʼявляються такі люди, як Венс, які вірять в дух Карла Шмітта, і Кертіс Ярвін, який прямо каже, що CEO - це новий монарх і новий суверен.

Сюркапіталізм породжує не рівність і свободу всіх, а сектантську екзальтацію та культ особи. І тому в трампізмі він воззʼєднання з давнім елементом американського суспільства (про що ще в 1980х роках так геніально писала Марґарет Етвуд) - авторитарним релігійним сектанством, в якому також розквітає культ особи. 

Ми думали, що культ особи буває тільки в крайньому комунізмі? Ні. В крайньому капіталізмі він буває теж. Бо причини глибші, ніж суспільно-економічна формація. Причини в людській природі. 

Бо в глибині своїй чимало людей - ідолопоклонники. Ті самі, проти яких боровся ще Мойсей

Так у трампізмі поєднується технологічна гіпермодерність з язичницькою гіперархаїкою. Зрештою, нічого нового - це просто плинні ідеології. Історія завжди рухається логічними суперечностями.

Александр Морозов: Технофашист Трамп вербует имперфашиста Путина

Завтра начнется девятая неделя волшебной каденции. Структура ситуации такова к вечеру воскресенья, 16 марта. Трамп раскинул перед Путиным скатерть-самобранку, на которой все, что пожелаешь: и экономические проекты самые разнообразные, и отмена санкций и т.д. Послание Трампа таково: "Володя, забудь ты про эту Украину, что ты уперся? Давай подвесим там Минск-3 и бросим все эту - и ты пойдешь с нами в волшебный мир техно-капитализма. Я - великий император Трамп, саудиты, Израиль, ты, а там и другие присоединяться, а кто не захочет, тот, как ты выражаешься, "и три дня не проживет. Развернем политическую проекцию "технокапитализма", вон, смотри, Маск уже скачет, руками машет. Ты, Володя, просто полностью нам подходишь, ты просто наш, настоящий технофашист, зачем ты хочешь сидеть в норе, когда перед нами дивный мир XXI века?".

Володя на ушедшей неделе ответил: "Да, но...". Трамп это не воспринял как окончательное "нет" (мол, "ответ не полный", полный ответ был бы просто "Да"). 

И вот Трамп настойчиво говорит, что ждет окончательно ответа на следующей неделе.

Каков будет ответ Путина? Любой бы на его месте согласился. Тем более, что все ресурсы для дальнейшего движения в технофашизм у него есть: и крипта, и киберхакеры, и сырье, и уже построенный дома "корпоративный капитализм" (о котором вся эта братия Силиконовской долины только еще фантазирует). Но я думаю, что он обоссытся. Ему не хватит горизонта мышления для такого радикального геополитического решения. Надо помнить, что оно у него не выходит за пределы двух тем: 1) поработить два славянских народа окончательно 2) уберите НАТО на Одер. Это все на то, что простирается его представление о XXI веке.

Так что Трампу и его "кооперативу Мар-о-Лаго" скорее всего не придется взять в альянс "кооператив Озеро". Озеро будет просто иссыхать и покрываться ряской. 

На следущей неделе станет ясно.

Oleh Suhay: Трохи про смерть традиційного і сучасного капіталізму

Зʼявився відносно новий термін, який чітко окреслює те, де ми знаходимося і куди рухаємося. Цей термін - це суміш давно забутого старого із революційно новим. Одне слово - технофеодалізм. 

Технофеодалізм — це концепція, яка описує зміну економічної та соціальної структури, де традиційний капіталізм поступається місцем системі, в якій великі технологічні корпорації діють подібно до феодальних лордів, контролюючи ключові ресурси, ринки та людей. Сучасні технологічні корпорації - це нові феодали, користувачі - васали, які ніяк не можуть володіти, а тільки орендувати якусь частину. 

Замість того, щоб капіталізм базувався на класичному ринку товарів і послуг, він все більше залежить від монополій на цифрові платформи, алгоритми, дані та контроль над інформацією.

Як відбувається перехід від капіталізму до технофеодалізму?

1. Замість ринків – платформи

 • У традиційному капіталізмі економіка будується на вільному ринку, де компанії конкурують між собою.

 • У технофеодалізмі ключові гравці (Google, Amazon, Meta, Open ai, Apple, Microsoft) перетворюються на “феодалів”, які контролюють доступ до цифрових ринків через платформи.

 • Бізнес, що працює на цих платформах, фактично “орендує землю” у цифрових лордів, адже залежить від їхніх алгоритмів, реклами, видимості тощо.

2. Замість власності – доступ

 • У капіталізмі головною метою є володіння активами (підприємствами, фабриками, нерухомістю, ресурсами).

 • У технофеодалізмі капітал не належить людям, а лише “здається в оренду”.

 • Ми більше не купуємо музику – ми платимо за підписку на Spotify та Apple Music. 

 • Ми не володіємо програмним забезпеченням – ми платимо за підписку (Adobe, Microsoft 365).

 • Бізнес більше не може вільно розвиватися без Big Tech – він орендує простір у Google, Facebook, Amazon.

3. Контроль над даними = нова форма власності

 •     У традиційному (промисловому) капіталізмі головною основою економічної влади була власність на засоби виробництва – тобто на фабрики, заводи, землю, обладнання, сировину. Це базове поняття класичної економічної теорії (зокрема у працях Маркса), де капіталісти контролювали засоби виробництва, а наймані робітники продавали їм свою працю.

 • У технофеодалізмі головна цінність – володіння даними.

 • Наприклад, Google і Facebook отримують прибуток не за надання послуг, а за контроль над інформацією, яку генерують користувачі.

4. Користувачі працюють безкоштовно, але створюють цінність

 • У соціальних мережах ми всі “працюємо” на корпорації, виробляючи контент, який приваблює інших користувачів та рекламу.

 • Це схоже на кріпацтво в феодалізмі, коли селяни працювали на землі лорда і віддавали йому частину своєї праці.

5. Фінансові ринки підтримують технофеодалів

 • У класичному капіталізмі інвестори вкладали в компанії, які реально виробляли товари.

 • У технофеодалізмі головні бенефіціари – технологічні платформи, які отримують майже необмежене фінансування від фондових ринків, бо контролюють величезні обсяги даних.

6. Держава втрачає контроль над економікою

 • У традиційному капіталізмі держава могла регулювати ринки через податки, закони, конкуренцію.

 • Але цифрові корпорації працюють у глобальному масштабі, ухиляються від податків і стають впливовішими за національні уряди.

Чому це проблема?

 • Монополізація економіки – лише кілька компаній контролюють основні галузі.

 • Цифрова нерівність – доступ до даних та технологій стає новою формою класової нерівності.

 • Залежність від платформ – малі бізнеси, медіа, творці контенту змушені підлаштовуватися під алгоритми YouTube, Facebook, TikTok.

 • Зростання цифрового контролю – корпорації впливають на те, що ми бачимо, думаємо та купуємо.

Як наслідок - великий цифровий «гулаг», де кожна твоя дія, коментар, точка зору і різного роду діяльність відслідковується і при потребі - використовується проти тебе. Якби Олдос Гакслі дожив до наших днів, то йому б це не сподобалось..справді, «дивний новий світ»

Александр Волынский: Конспирология капитализма

Сегодня  все    фашисты  вышли  на  борьбу  с  "глубинным  государством"  - и  в  США, и  в  Израиле  и  в  Европе. 

В  России, Китае, Иране, Северной  Корее  "глубинное  государство"  победили  и   воюют  с  "глобалистами", "сионистами", "империалистами", "гомосексуалистами". 

В  реальности обе силы добивают  социал-либеральный  проект  в  пользу  корпоративно-фашистского.

Человеческое  мышление  основано  на  символических  формах, на  системах  производящих  символы,  проще - на  языке.  Символические  формы  бывают  очень  разными -  математика, геральдика,  мифы, общая  теория  систем, поэзия,  танец, естественные  науки, социальные  науки, философия, блатной  жаргон. Единство  конкретного  набора  символов  обеспечивает  коммуникацию,  ибо   смысл  символической  формы  в  передаче  информации  внутри  сообщества. Чтобы  освоить  набор  символов,  надо  тратить  силы  и  время. У  большинства  людей  нет  времени  и  сил  на  освоение  сложных  символических  форм, поэтому,  чтобы  быть  понятыми,  политики  и  пропагандисты  используют  самую  простую  символическую  форму -  миф.

Есть  в  философии  категория  "отчуждение". Фромм в  1955  году  пишет: "Отчуждение, каким мы видим его в современном обществе, носит почти всеобщий характер; оно пронизывает отношение человека к своей работе, к потребляемым им вещам, к государству, к своим ближним и к самому себе. Человек создал мир рукотворных вещей, какого никогда не существовало прежде. Он разработал сложное общественное устройство, чтобы управлять созданным им техническим механизмом. Однако все созданное им возвышается и главенствует над ним. Он чувствует себя не творцом и высшей руководящей инстанцией, а слугой Голема сделанного его руками. Чем могущественнее и грандиознее высвобождаемые им силы, тем более бессильным он чувствует себя как человеческое существо. Он противостоит себе и своим собственным силам, воплощенным в созданных им вещах и отчужденным от него".

Голем - это  мифологический  символ. На  иврите  "гелем" -  это  "сырье", пражский  раввин  создал  из  глины  защитника  для  гетто, который  восстал  против  своего  творца. 

Но  почему  это  Отчуждение  возникло? Кто  виноват  и  Что  делать?