Андрій П-ко: Фінансовий капітал, держава та імперіалізм: від Леніна до BlackRock і Vanguard

Проблема взаємовідносин між державою і капіталом посідає центральне місце в теорії імперіалізму. На початку ХХ століття Рудольф Гільфердінг і Володимир Ленін намагалися пояснити нову для того часу реальність: величезні банки, промислові монополії та держави дедалі тісніше перепліталися, а конкуренція між капіталістичними центрами набувала глобального характеру. Для Леніна імперіалізм був не просто політикою колоніального захоплення, а певною стадією розвитку капіталізму, для якої характерні концентрація виробництва, монополізація, панування фінансового капіталу, експорт капіталу та боротьба великих держав за переділ світу.

Якби Ленін спостерігав сучасний світ, його особливу увагу, ймовірно, привернули б такі структури, як BlackRock, Vanguard та інші гіганти управління активами. Однак було б помилкою просто назвати їх сучасними аналогами банківських імперій початку ХХ століття. Сучасний фінансовий капітал має іншу структуру. Саме ця відмінність дозволяє краще зрозуміти не тільки еволюцію капіталізму, а й проблему співвідношення держави, фінансових інститутів та війни.

Від Гільфердінга до Леніна

Одним із ключових попередників ленінської концепції був Рудольф Гільфердінг. У своїй теорії фінансового капіталу він звернув увагу на процес злиття банківського і промислового капіталу. Банк переставав бути лише посередником між заощадженнями та підприємствами. Через кредитування, володіння акціями, участь у корпоративному управлінні та фінансуванні промисловості він отримував дедалі більший вплив на реальний сектор економіки.

Таким чином, виникала нова форма концентрації економічної влади:

розпорошені капітали → фінансове посередництво → концентрація ресурсів → контроль над великими підприємствами.

Андрій П-ко: Від власності до розпорядження: еволюція фінансового капіталізму

 Однією з найважливіших трансформацій сучасного капіталізму є дедалі глибше відокремлення власності від фактичного управління капіталом. У класичному капіталізмі власник капіталу був водночас його основним розпорядником. 

Проте в міру розвитку акціонерних компаній, фінансових ринків, пенсійних фондів та інституційного інвестування цей зв'язок поступово розпався. Сьогодні людина може формально володіти частиною величезного масиву корпоративного капіталу, не маючи практично жодної можливості самостійно ним розпоряджатися.

Ця трансформація має важливі теоретичні наслідки. Вона частково продовжує тенденції, які описували класики політичної економії, але водночас створює інституційну форму, якої вони не могли безпосередньо передбачити.

У Маркса капіталістична власність ще значною мірою мислиться через фігуру власника капіталу. Капіталіст володіє засобами виробництва, авансує капітал, наймає робочу силу й отримує прибуток. Водночас Маркс уже бачив тенденцію до перетворення індивідуального капіталу на дедалі більш суспільну форму: концентрацію виробництва, кредит, акціонерні товариства та зростання ролі фінансових механізмів. Отже, передумови розриву між власністю та управлінням уже були присутні в його аналізі.

Андрій П-ко: Кримінократичний капіталізм: коли організована злочинність стає частиною влади

 Як назвати капіталізм, у якому організована злочинність перестає бути лише паразитом на державі та економіці й перетворюється на один із механізмів їхнього функціонування? «Мафіозний капіталізм» на перший погляд здається влучним визначенням, але воно має істотне обмеження: мафія є лише одним із різновидів організованої злочинності. Якщо ж ідеться про систему, у якій державна влада та економіка пронизані різноманітними організованими злочинними структурами, поняття «мафіозний» виявляється надто вузьким.

Тут доречніше говорити про кримінократичний капіталізм — систему, у якій організована злочинність не просто існує поруч із державою, а набуває політичної та економічної суб'єктності й отримує можливість впливати на розподіл влади, власності та ресурсів.

Принципова відмінність такої системи від звичайного капіталізму з високим рівнем злочинності полягає саме в характері взаємодії криміналу з інституціями. У звичайній ситуації злочинна організація порушує встановлені правила, намагаючись уникнути державного контролю. У кримінократичній системі вона прагне вже не просто ухилятися від правил, а впливати на самі правила та на тих, хто їх застосовує.

ОЗУ можуть контролювати підприємства, фінансові потоки, ринки, державні закупівлі або окремі території. Через корупцію, патронаж, шантаж, підкуп чи пряме проникнення своїх представників у державні структури вони отримують доступ до політичної влади. Водночас чиновники, політики та бізнесмени можуть використовувати кримінальні структури як інструмент для тиску на конкурентів, захоплення власності, залякування опонентів або контролю над прибутковими сферами економіки.

У такій системі поступово стирається межа між легальним і кримінальним. Підприємство може бути цілком легальним, але його власник підтримувати тісні зв'язки з ОЗУ. Чиновник може формально діяти в межах закону, але фактично обслуговувати інтереси певної кримінально-бізнесової мережі. Політична структура може існувати легально, водночас спираючись на нелегальні механізми впливу.

Тому головною рисою кримінократичного капіталізму є не просто криміналізація економіки, а зрощення кримінального, економічного та політичного ресурсів. Там, де в інституційній державі влада, гроші та примус мають бути розділені й обмежені законом, кримінократична система прагне об'єднати їх у руках взаємопов'язаних мереж.

Андрій П-ко: Чотири гри капіталізму: від «Чапаєва» до ґо — як різні моделі влади й бізнесу ведуть боротьбу за світ

 Економіка — це не лише цифри, баланси, прибутки й збитки. За великими бізнесовими системами часто стоять певні способи мислення, культури управління і навіть уявлення про те, як саме треба перемагати. Якщо спробувати подивитися на різні моделі капіталізму через призму ігор, можна побачити кілька різних стратегій: гру на удар, гру на розрахунок, гру на оточення і гру на примус.

Ці метафори не є строгими науковими класифікаціями, але вони допомагають зрозуміти відмінності між різними економічними культурами.

«Чапаєв»: бізнес як боротьба за поле

Пострадянський олігархічний стиль бізнесу можна метафорично порівняти з грою в «Чапаєва» — варіантом шашок, де головне не поступове будівництво позиції, а різкий удар, що вибиває фігури суперника.

Ця логіка сформувалася в умовах швидкої трансформації після розпаду СРСР, коли величезні державні активи переходили у приватні руки, а правила гри ще не були остаточно сформовані. У такому середовищі перевагу отримували не завжди ті, хто створював найкращі продукти чи технології, а ті, хто краще орієнтувався у владних зв’язках, юридичних можливостях і боротьбі за контроль над ресурсами.

Головною одиницею успіху ставав не стільки інноваційний продукт, скільки доступ до активу: родовища, підприємства, телеканалу, банку, державного замовлення чи політичного впливу.

У цій логіці важливими були швидкість, особисті союзи, силовий тиск і здатність скористатися моментом. Це не обов’язково означає відсутність стратегії, але стратегія часто будувалася навколо питання: «Як отримати контроль зараз?»

Андрій П-ко: Чому переміг План Маршалла, а не План Моргентау: економічні, політичні та історичні причини

Після завершення Другої світової війни перед союзниками постало одне з найскладніших завдань в історії міжнародної політики: визначити майбутнє переможеної Німеччини. Саме від цього рішення значною мірою залежала доля всієї Європи. На момент капітуляції Третього рейху країна лежала в руїнах: промисловість була знищена бомбардуваннями, транспортна система паралізована, мільйони людей залишилися без житла, а економіка фактично перестала функціонувати.

У цих умовах серед американських політиків виникли дві принципово різні концепції повоєнного устрою Німеччини. Перша була втілена у Плані Моргентау, який передбачав радикальне послаблення німецької держави шляхом деіндустріалізації та перетворення її на переважно аграрну країну. Друга концепція знайшла своє відображення у Плані Маршалла, що пропонував економічне відновлення Німеччини та всієї Західної Європи через масштабну фінансову допомогу США.

Історія показала, що саме План Маршалла став основою повоєнної реконструкції Європи, тоді як План Моргентау був відкинутий. Причини цього вибору були пов’язані не лише з економічними розрахунками, але й з новими політичними реаліями, початком Холодної війни та переосмисленням уроків Першої світової війни.

Суть Плану Моргентау

План Моргентау був розроблений у 1944 році міністром фінансів США Генрі Моргентау-молодшим. Його головною метою було унеможливити повторне виникнення німецького мілітаризму.

Основні положення плану передбачали:

ліквідацію важкої промисловості Німеччини;

демонтаж великих заводів;

поділ країни на кілька окремих держав;

міжнародний контроль над промисловими районами Руру та Саару;

перетворення Німеччини на аграрно-сільськогосподарську країну.

Прихильники плану вважали, що саме потужна індустріальна база дала можливість Німеччині двічі за тридцять років розпочати масштабні війни. Якщо ж позбавити країну економічного потенціалу, вона більше не зможе становити загрозу для сусідів.

На перший погляд така логіка виглядала переконливою. Після війни багато політиків прагнули максимально жорстко покарати Німеччину. Проте вже незабаром стали очевидними серйозні недоліки цього підходу.

Андрій П-ко: Між пророцтвом і реальністю: Ленін, імперіалізм і трансформації капіталізму XXI століття

 Вступ

Коли у 1916 році Володимир Ленін писав свою працю «Імперіалізм як найвища стадія капіталізму», світ перебував у вирі Першої світової війни. Старі європейські імперії ще існували, колоніальна система охоплювала значну частину планети, а важка промисловість була символом економічної могутності. Ленін намагався не просто описати поточну ситуацію, а виявити внутрішню логіку розвитку капіталізму. Його книга була водночас економічним аналізом, політичною полемікою та спробою історичного прогнозу.

Через понад сто років ця праця справляє подвійне враження. З одного боку, багато її діагнозів виявилися напрочуд точними: концентрація капіталу, домінування фінансової сфери, міжнародна експансія корпорацій, суперництво великих держав. З іншого боку, сучасний світ містить явища, які Ленін не міг передбачити: цифрові платформи, економіку даних, глобальні виробничі мережі, соціальну державу, середній клас і дивовижну здатність капіталізму до самоперетворення.

Тому сьогодні ленінську теорію варто читати не як безпомилкове пророцтво, а як інтелектуальний документ епохи, який одночасно відкриває глибокі закономірності та виявляє межі історичного передбачення.

I. Те, що Ленін побачив крізь століття

1. Концентрація капіталу

Одним із центральних положень ленінської теорії була думка про те, що конкуренція породжує монополію. Великі підприємства поглинають дрібні, а економічна влада концентрується в руках небагатьох.

Сучасний світ підтверджує цю тенденцію. Глобальні корпорації контролюють величезні частки ринків, а їхні бюджети іноді співмірні з бюджетами держав. Концентрація відбувається не лише у промисловості, а й у сфері технологій, медіа, логістики та фінансів.

Ленін не знав назв сучасних компаній, але сам принцип накопичення економічної влади він описав доволі проникливо.

Владимир Видеман: Разговор с машиной о капитализме

Вопрос: Возможно ли заменить в современном мире денежное хозяйство на иную форму общественного производства, которое могло бы восприниматься большинством населения в качестве справедливого? Если да, приведи до трех примеров.

Короткий ответ: да, теоретически это возможно, но на практике потребует кардинальной смены технологического уклада, культурного кода и институциональной среды.

В современном мире (глобализация, 8 млрд населения, сложное разделение труда) полная отмена денег как единого эквивалента обмена наталкивается на проблему масштабирования и учета. 

Однако существуют теоретические модели и локальные эксперименты, которые предлагают альтернативы.

Вот три примера систем, претендующих на замену денежного хозяйства или его ключевых функций с опорой на принципы, которые большинство может счесть справедливыми:

1. «От каждого по способности, каждому по потребности» (Цифровой учет труда)

Это развитие идей, описанных в работах, например, Александра Чижевского-Ознобишина (модель «безналичного социализма») или современных технократов (Дуглас, Фролов).

Механизм: Вместо денег вводится общедоступная цифровая система учета личного трудового вклада (не в часах, а в сложности, квалификации и общественной значимости труда). Все блага производятся общественными предприятиями и распределяются через «общественные фонды потребления» плюс персональные «кредиты доверия».

Почему воспринимается как справедливое: Исчезает понятие «наследственного капитала» и получения сверхдоходов за счет владения ресурсами (рента). Доступ к благам определяется либо равной долей (минимальный базовый уровень для всех), либо общественным признанием заслуг, а не спекуляцией на финансовых рынках. Критерий справедливости — меритократизм без накопления капитала.

2. Экономика «даров» (Gift economy) в локальных сообществах

Эта модель не работает на макроуровне современных государств, но успешно заменяет денежное хозяйство в рамках устойчивых сообществ, постепенно расширяя свою долю.

Механизм: Производство и распределение строятся на принципе реципрокности (взаимности). Люди производят избыток продукта не для продажи, а для «репутации» или прямого дара. Вместо рынка — сети взаимопомощи. Инструментами выступают системы взаимного кредитования (LETS — Local Exchange Trading Systems) или «временные банки» (time banking), где единицей обмена является час труда, независимо от профессии (1 час работы врача = 1 часу работы сантехника).

Почему воспринимается как справедливое: Устраняется эксплуатация человека человеком через механизм ценообразования. Справедливость здесь трактуется как эгалитарность (равенство) и прямая демократия в вопросах распределения ресурсов. Такие модели популярны в кризисные периоды и среди групп, ориентированных на устойчивое развитие, так как они исключают ростовщичество и инфляцию.

3. Система «Личной собственности на средства производства» (Киберсиндикализм)

Модель, предлагаемая в работах «синдикалистов XXI века» и некоторых футурологов (например, концепция «Денег, управляемых демократически»).

Механизм: Деньги не отменяются полностью, но теряют свою функцию накопления капитала. Центральные банки и банковская система заменяются алгоритмическими платформами, принадлежащими профсоюзам и потребительским кооперативам. Финансирование предприятий идет не через кредиты под проценты (где деньги делают деньги), а через беспроцентные ссуды от общественных фондов или краудфандинг с правом голоса. Ключевые отрасли (энергетика, транспорт, связь) выводятся из рыночного оборота и переходят на баланс самоуправляемых коллективов.

Почему воспринимается как справедливое: Большинство населения сегодня считает несправедливым сам принцип финансового посредничества, когда банкир получает доход, не создавая материальной ценности. В этой модели «денежное хозяйство» превращается в технологический инструмент учета, а не в инструмент власти. Прибыль частных корпораций замещается общественными дивидендами.

Почему это сложно реализовать глобально?

Основная проблема современных предложений по замене денег — информационная сложность. Деньги — это гениальный эволюционный механизм, который позволяет оценивать миллиарды различных товаров и услуг без единого центра планирования.

Для перехода к безналичной (или постденежной) формации необходимы:

Сверхмощный ИИ-учет: Система, способная в реальном времени отслеживать баланс между производством и потреблением сложнее, чем любая рыночная система.

Культурный сдвиг: Отказ от концепции «накопления как гарантии безопасности» к концепции «доступа как гарантии комфорта».

Из трех приведенных примеров наиболее жизнеспособным сегодня выглядит синтез второго и третьего: постепенное вытеснение денег из сферы жизнеобеспечения (ЖКХ, базовое питание, медицина, образование) с переводом этих секторов на балансовое (некоммерческое) обеспечение, при сохранении денег для сферы роскоши, уникальных услуг и инновационных рисков.

Профессор Илья Кононов: Государство глобальных элит как новейшая форма империализма (высшей стадии капитализма)

В современном мире всеобщим стал отрыв элитных групп об остального населения. 

Причина этого кроется в изменении социальной структуры современных обществ, связанных с процессами, получившими название глобализации. 

После первого прихода Дональда Трампа к власти в мировой социологии распространились представление о начавшейся волне деглобализации. 

Однако эти процессы не уничтожили результаты предшествующего периода, означавшего превращение человечества в единую функциональную систему. 

Оно осуществилось в рамках мировой капиталистической системы, когда рынок во многом вышел из-под прежних форм политического контроля государствами и сформировался особый слой транснациональной буржуазии. 

Сейчас эта система пришла в состояние дезорганизации, но она не заменена иной системой. 

По-прежнему атомизированным массам и в мировом, и в национальном масштабах противостоят сплоченные экономические и политические элитные группы. 

Политические системы в значительной мере утрачивают функцию представительства и согласования интересов разных групп населения. 

Государства в руках элит всё больше становятся инструментами извлечения ренты с населения, проживающего на их территории. Особенно это характерно для стран мировой полупериферии и периферии.

 В высших законодательных органах Украины и России нет представителей людей наёмного труда. 

Непропорционально большую роль в жизни этих стран играют 1% наиболее богатых граждан. Устойчивым делением в их массовом сознании стало деление по принципу «мы и они». 

Однако, в случае чрезвычайных ситуаций правящие группы пользуются населением как средством реализации тех или иных задач. 

Владимир Видеман: Глобальные финансы в свете системного противостояния двух моделей капитализма

Существует популярное мнение, что все англосаксонские страны представляют собой единую политическую и экономическую систему либерального капитализма. Наглядный пример ее единства – разведывательный альянс «Пяти глаз» в составе США, Канады, Великобритании, Австралии и Новой Зеландии. 

Однако, на самом деле не все так просто даже в рамках общей идеологии и правовой системы этих стран. Более того, внутренние разногласия в англосаксонском мире представляют сегодня ключевое противоречие современного капитализма, от разрешения которых напрямую зависит будущее последнего как глобальной формации. 

Одним из внешних выражений этого противоречия выступает малопонятная со стороны антиамериканская политика Лондона, прежде всего – в вопросах разрешения украинского кризиса. Почему Лондон постоянно ставит палки в колеса американским инициативам достижения мирного урегулирования? Что заставляет его упорно поддерживать «коалицию желающих», нацеленную на срыв российско-американских договоренностей в «духе Анкориджа»? Причины здесь намного глубже, чем это может представиться поверхностному наблюдателю. Попробуем их разобрать. 

Корни политического противоречия между Вашингтоном и Лондоном уходят в почву системного противоречия между Уолл-стритом и Сити как двумя центрами мировых финансов, между ФРС и Банком Англии. То есть противоречие между ФРС и Банком Англии — или, в более широком смысле, между Уолл стрит и Сити — не прямое и не идеологическое, но структурное, встроенное в мировую финансовую архитектуру. Тут главный вопрос в том, кто контролирует глобальную ликвидность и мировые финансовые потоки. Исходные позиции здесь следующие: 

Уолл стрит и ФРС контролируют эмиссию мировой резервной валюты (доллара), управляют глобальной долларовой ликвидностью, определяют стоимость капитала для всего мира и доминируют в рынках казначейских облигаций, долларового фондирования, глобальных банковских расчётов и крупнейших инвестиционных фондов. 

Сити и Банк Англии контролируют глобальные офшорные долларовые операции, управляют крупнейшим в мире рынком евродолларов, доминируют в валютных операциях, деривативах, международных кредитах и офшорных финансовых потоках.

Иначе говоря, ФРС контролирует доллар внутри США, тогда как Сити – за их пределами. Это две разные экосистемы, работающие иногда синхронно, а иногда — вразрез. ФРС отвечает за стабильность американской экономики, ее цель — сдерживание инфляции, трудовая занятость, внутренний кредит. Сити же отвечает за прибыльность глобального финансового посредничества, его цель — максимальный оборот, ликвидность, низкие таможенные барьеры. Поэтому для охлаждения экономики ФРС может повышать ставки, тогда как Сити это убивает, ибо дорогой доллар сушит глобальную ликвидность. Для борьбы с инфляцией ФРС может сжимать баланс, а для Сити это невыгодно, потому что в результате сокращается долларовое фондирование. ФРС может вводить ограничивающее риски регулирование, что невыгодно для Сити, живущего на высокорискованных операциях.

Глубинная суть этого конфликта состоит в том, что ФРС является долларовым монополистом (печатает деньги), тогда как Сити — крупнейший долларовый оператор вне юрисдикции США (т. е. контролирует оборот долларов за пределами страны). На практике противоречия ФРС и Сити проявляются в следующих моментах:

Профессор Андрей Сошников: Цель третьей мировой войны

Третья мировая война гибридного типа, охватывающая борьбу за лидерство в эпоху информационного общества, по утверждению Папы Римского Франциска, началась в 2013 году и сейчас близится к своему завершению.

В этом противостоянии задействованы две коалиции: США и Китай, где Америка олицетворяет Север, а Китай выступает как центр глобального Юга.

Президент США Дональд Трамп стремится сохранить мировое доминирование в рамках евроатлантического цикла накопления капитала, одновременно акцентируя развитие трансгуманистических технологий.

В то же время, Китай направляет усилия на получение лидерства в азиатском цикле накопления капитала, соответствующем новой информационной эпохе.

На фоне цифровизации, распространения искусственного интеллекта, робототехники, квантовых резонансных технологий и генетически модифицированного человека, ядерная война теряет свое значение, поскольку перестает быть целесообразной с политической точки зрения. Война как продолжение политики не может иметь четких целей в случае глобального ядерного конфликта.

Главной целью этой гибридной войны третьего типа является переход от устаревшего мирового порядка индустриального общества, достигшего предела своего развития, к новому глобальному устройству. Этот процесс перестройки был значительно ускорен пандемией COVID-19 и локальными вооруженными конфликтами, в частности, войной в Украине. Итогом войны станет формирование нового валютного мира, основанного на использовании цифровых денег.

------------------

Третя світова війна гібридного типу, що охоплює боротьбу за лідерство в епоху інформаційного суспільства, за твердженням Папи Римського Франциска, розпочалася у 2013 році та зараз наближається до свого завершення. 

У цьому протистоянні задіяні дві коаліції: Сполучені Штати Америки та Китай, де Америка уособлює Північ, а Китай виступає як центр глобального Півдня. 

Президент США Дональд Трамп прагне зберегти світове домінування в рамках євроатлантичного циклу накопичення капіталу, одночасно акцентуючи розвиток трансгуманістичних технологій. 

Водночас Китай спрямовує зусилля на здобуття лідерства в азіатському циклі накопичення капіталу, відповідному новій інформаційній епосі.  

На тлі цифровізації, поширення штучного інтелекту, робототехніки, квантових резонансних технологій і генетично модифікованої людини ядерна війна втрачає своє значення, оскільки перестає бути доцільною з політичної точки зору. Війна, як продовження політики, не може мати чітких цілей у випадку глобального ядерного конфлікту.  

Головною метою цієї гібридної війни третього типу є перехід від застарілого світового порядку індустріального суспільства, яке досягло межі свого розвитку, до нового глобального устрою. Цей процес перебудови був значно прискорений пандемією COVID-19 та локальними збройними конфліктами, зокрема війною в Україні. Підсумком війни стане формування нового валютного світу, заснованого на використанні цифрових грошей.

Андрій Богданович: Про історичний розвиток через діалектичну тріаду **теза-антитеза-синтез**

Ідея про історичний розвиток через діалектичну тріаду **теза-антитеза-синтез** є надзвичайно цікавою, адже вона переносить абстрактну філософську концепцію на конкретну історичну та соціальну динаміку. Це дозволяє поглянути на еволюцію пострадянських еліт як на послідовний процес.

### Теза: «Буржуїни-мироїди»

Ця теза уособлює еліту старого світу, яка існувала до революційних змін. Це були «буржуїни-мироїди», які представляли капіталістичний лад,  асоційований з експлуатацією, корупцією та соціальною нерівністю. Вони були втіленням старого, звичного порядку, що мав бути зруйнований. 

---

### Антитеза: «Пасіонарії-корчагінці»

У відповідь на цю тезу виникає потужна антитеза — «пасіонарії-корчагінці». Це революційна еліта, що несла ідею нового, комуністичного світу. Вони були рушійною силою змін, що руйнувала старий лад і створювала нову систему, засновану на ідеології та колективній свідомості. Це еліта, яка прийшла з народу, здебільшого не мала власності, але мала ідею і пасіонарний запал.

---

### Синтез: «Чекісти-капіталісти»

У результаті зіткнення цих двох протилежностей виникає синтез — еліта сучасної Росії. «ФСБ-шники-капіталісти» є ідеальним втіленням цього синтезу. Це вже не «буржуїни», бо їхня влада ґрунтується не на капіталі як такому, а на контролі за державою та ресурсами. Вони й не «корчагінці», бо їхня ідеологія — це не комунізм, а прагматичний капіталізм, що використовує методи та інструменти силових структур. 

Ця нова еліта поєднує в собі ідеологічний контроль і авторитарність попереднього режиму з прагненням до особистого збагачення та влади, характерним для капіталізму. Це синтез, який, однак, не вирішив внутрішніх суперечностей, а лише переніс їх на новий рівень.

«Від фанатиків утопії до охоронців ренти»: трансформація силової влади в Росії

Історія російської державності у XX–XXI століттях — це історія перетворення революційного насильства на інструмент підтримання деградованої влади. На початку ХХ століття Росію захопила група фанатичних ідейників — більшовицьких бойовиків, які прийшли до влади на хвилі революції 1917 року. Через сто років країною правлять зовсім інші люди — цинічні силовики, що вийшли з надр ФСБ і КДБ, для яких влада є не засобом зміни світу, а інструментом утримання контролю та доступу до ресурсів. Цей зсув — від утопії до клептократії — є ключем до розуміння нинішньої російської політичної моделі.

Більшовицький «силовик» початку ХХ століття був не просто агентом насильства. Він був революціонером, який вірив у історичну місію класу, у світову революцію, у можливість побудувати нове суспільство без експлуатації. Його культура була аскетичною, дисциплінованою, навіть релігійною у своїй ненависті до буржуазного світу. Насильство виправдовувалося як «тимчасовий етап» у творенні нового ладу. Більшовики не прагнули приватного збагачення — навпаки, вони його відкидали. Їхня мета — не комфорт, а трансформація.

На противагу цьому, сучасний російський силовик — це охоронець статусу кво. Він не пропонує жодної утопії, не проповідує майбутнє, не має ідеологічної глибини. Його цінності — вірність системі, особиста вигода, збереження контролю. Йому нецікаво змінювати світ: його завдання — його стабілізувати, закріпити і законсервувати. Він живе в культурі цинізму, не вірить у мораль, але вірить у силу. Він не творить, а охороняє — не ідеї, а ренту.

Цей зсув добре видно і в практичній політиці. Більшовики намагались модернізувати країну (жорстокими методами), збудували індустріальну економіку, воювали з релігією, провадили масову просвіту. Сучасна силова еліта в Росії, навпаки, не модернізує, а гальмує розвиток. Вона не стимулює освіту, не довіряє технологіям, боїться інновацій, знищує незалежні центри впливу. Якщо для більшовиків головним інструментом був ідеологічний терор, то для силовиків — корупційна вертикаль, репресії і телевізор.

Таким чином, ми маємо справу з двома типами «влади сили», які мають глибокі відмінності. Більшовицькі бойовики були жорстокими утопістами. Сучасні російські силовики — реакційні прагматики. Перші мріяли зламати старий світ. Другі — бояться, що він зміниться. Влада, що колись надихалася революцією, тепер перетворилася на владу інерції.

І саме в цьому полягає головна іронія російської історії: країна, яка пережила революцію як спробу радикальної трансформації світу, сьогодні загрузла в болоті авторитарного застою, де насильство більше не обіцяє майбутнє — воно лише відтягує неминучу кризу.

Андрій Богданович: Україна, як країна з власною потужною олігархічною системою, стала плацдармом для зіткнення двох моделей капіталізму

Існує багато способів подивитися на повномасштабну війну Росії проти України, і один з них — це інтерпретувати її як зіткнення двох різних економічних моделей. Згідно з цією версією, війна — це не лише про політику та ідеологію, а й про боротьбу між олігархічним капіталізмом, представленим Росією, та транснаціональним, або корпоративним, капіталом, який представляє Захід.

Два світи капіталізму

У цій гіпотезі олігархічний капіталізм — це система, де влада та ресурси зосереджені в руках невеликої групи надбагатих осіб, олігархів. Держава в цій моделі служить інструментом для захисту їхніх особистих інтересів. Росія, де багатство і влада нерозривно пов’язані з наближеністю до Кремля, є яскравим прикладом такої системи.

На противагу цьому, транснаціональний капіталізм працює за іншими правилами. Він спирається на глобальні ринки, універсальні закони, рух капіталу та інституційні регулятори, як-от Світовий банк чи МВФ. У цій моделі держава має обмежені функції, а ключову роль відіграють великі корпорації та фінансові інститути.

Україна як плацдарм

Згідно з цією версією, Україна, як країна з власною потужною олігархічною системою, стала плацдармом для зіткнення цих двох моделей. Після 2014 року Захід, зацікавлений у розширенні своєї економічної моделі, почав підтримувати реформи, спрямовані на демонтаж українського олігархату. Це проявлялося в повільній маргіналізації впливових олігархів та посиленні незалежних інституцій, як НАБУ, САП чи НБУ.

З початком повномасштабної війни ця боротьба посилилась. Захід запровадив санкції проти російських олігархів, що стало прямим ударом по персоналізованій системі влади. Водночас фінансова допомога Україні надається через міжнародні інституції, що сприяє впровадженню західних стандартів і зменшує роль олігархів у розподілі ресурсів.

Гіпотеза чи реальність?

Ця версія, хоча й спрощує складну реальність, пропонує важливий кут зору. Вона пояснює, чому російська пропаганда так наполягає на «захисті суверенної економіки» від «зовнішнього впливу» Заходу. 

Однак, вона не є вичерпною. Війна має безліч причин, включно з імперськими амбіціями, історичною пам'яттю та ідеологічними конфліктами. Крім того, не всі західні корпорації діють однаково, а частина капіталу охоче співпрацює з авторитарними режимами.

У підсумку, ця версія є корисною аналітичною лінзою. Вона допомагає побачити, що за воєнними діями стоїть ще й боротьба за економічний порядок і правила гри.

Сергій Чаплигін: Капитализм по Вернеру Зомбарту

У своїй книзі "Le Bourgeois", опублікованій у 1913 році, Вернер Зомбарт говорить про капіталізм як про результат нового духу, а не про те,  як стверджує ліберальна економічна теорія, - природній та універсальний нахилу індивідів відстоювати лише свої егоїстичні інтереси в рамках власних інтересів, регулюючі таким чином ринок. 

Зомбарт вказує, що homo oeconomicus існував не завжди, і  описує його народження та появу.

Класично капіталізм, в першу чергу, визначається його матеріальними інститутами, тобто тим, що товари, послуги чи фінансові цінні папери обертаються безпосередньо між окремими особами (на «вільному ринку») або через посередництво. 

Загалом кажучи, саме це бачення домінує сьогодні в публічних дискусіях.

Але є інше сприйняття розуміння капіталізму.

Дотримуючись термінології Макса Вебера чи Вернера Зомбарта   - в перш за все як «духу». Тобто способу, яким людина бачить світ.

Тут капіталізм розглядається насамперед як історична епоха, під час якої все у світі починає розглядатися як товар, доступний для задоволення індивідуальних потреб та споживання. 

Ось, наприклад, протягом останніх трьох століть багато що стало товаром: земля, аристократичні титули, державні посади, робоча сила, людські органи чи оренда жіночих утроб (сурогатне материнство) та ін.

З цієї точки зору ринок є не стільки матеріальним інститутом, конкретним способом обігу товарів, скільки відносинами зі світом. 

І куди б ми не подивилися, ми не завжди бачимо «вільний» ринок у сенсі Людвіга фон Мізеса, Фрідріха фон Гаєка чи Мілтона Фрідмана. 

Але ми бачимо т. зв. капіталістичні цінності - все сприймається в ім’я «зростання», «відродження споживання», «ефективності», «гнучкості» тощо.

Тому капіталістичний менталітет – це те, що постійно запитує себе, де його особисте задоволення, його безпосередній прибуток. І відповідно блага та відносини між індивідами цінні лише через їх корисність, через їхню грошову вартість.

Владимир Видеманн: Стратегия и тактика техно-либертианства как "новый марксизм"

Фрагменты из материала "Вопросы политической идентичности в эпоху постмодерна". Разберем тему либертарианства в динамике современного общественного производства. Комментарии приветствуются. 

Если рассуждать по существу, то следует понимать, что коммунистическая идея в XXI веке, в эпоху политического постмодерн - это не идеология периода индустриального модерна, критический анализ которого заложили еще Маркс с Энгельсом, а до ума довел Ленин в работе «Империализм как высшая стадия капитализма». Впрочем, политическая практика КПРФ, направленная на укрепление буржуазного государства, каковым сегодня является постсоветская Россия, представляет собой – согласно ленинской логике фундаментальной работы «Государство и революция» – совершенным двурушничеством, оппортунизмом и предательством пролетариата как лидера всех угнетенных масс мира. Или в КПРФ отказались от ленинского наследия и исповедуют какое-то более прогрессивное учение о природе исторического развития человечества?

Предложим собственное решение этой дилеммы. На наш взгляд, прежде всего следует разобраться с тем, что такое «угнетенные» и что такое «пролетариат» в рамках современной экономической системы, отождествляемой с неолиберализмом как формой монетарного капитализма (деньги-товар-деньги). Если рассуждать обобщенно, то население мира можно разделить на две категории: тех, у кого доходы растут быстрее уровня инфляции и тех, у кого они отстают от инфляции. Первые являются бенефициарами действующей экономической системы, вторые – проигравшими, лузерами. Но если рассуждать в глобальном масштабе, то в качестве эталона инфляции следует выбрать американский доллар. С точки зрения такой долларовой арифметики, чтобы реальные доходы росли, номинальный рост должен превышать инфляцию доллара (в последние годы колебалась от 3% до 9% в год), а это удаётся лишь высококвалифицированным специалистам, инвесторам, владельцам активов и жителям экономически стабильных стран. 

С точки зрения глобальных показателей, быстрее инфляции доллара доходы растут у 15–20% населения мира, 30–35% находятся в серой зоне, а у 40–45% – падают. Учитывая вероятную манипулятивность официальной финансовой статистики, количество бенефициаров системы едва ли превышает 10% всего населения планеты. А учитывая грядущее сокращение позиций из-за внедрения ИИ у половины всего работающего населения, включая высокооплачиваемых специалистов среднего класса, то доля бенефициаров падет еще ниже, причем и далее будет последовательно сокращаться. Ибо деньги – к деньгам, а не наоборот. Таким образом, угнетаемые (как проигрывающие системе) составляют сегодня до 90% всего населения земли, а в развитых странах – до 70%, с перспективой дальнейшего ухудшения своего материального положения. 

Теперь разберемся с пролетариатом. В эпоху индустриального капитализма пролетариями считались те, кто единственным доходом к существованию имел собственную рабочую силу, продавая ее на мануфактурах и фабриках. Иными словами, пролетарий – это человек, живущий на зарплату (или трудовую ренту), в отличие от живущих на земельную (аристократы и свободные землевладельцы) или денежную (банкиры и капиталисты) ренту. 

Почему именно пролетариат должен стать лидером всех угнетенных? Потому что рабочие индустриальных предприятий, работая с современными оборудованием, являются наиболее технически развитым массовым классом угнетаемого большинства, и этим рабочие отличаются от ремесленников-индивидуалистов и интеллигенции.

Как писал Ленин в «Государстве и революции», фабричные рабочие способны сплотиться в технически оснащенную армию с современным вооружением, а крестьяне, ремесленники и интеллигенты – нет. Для последних единственный выход – влиться в организованную армию пролетариата на правах примкнувших индивидуалистов. И здесь мы видим параллелизм между индустриальными рабочими модерна и постиндустриальными айтишниками постмодерна, так же работающих за зарплату, но уже на новом уровне технологий и образования. 

Согласно Ленину, всякое государство есть государство классовое как форма организации власти эксплуататорского класса, доминирующего над эксплуатируемым большинством. И только индустриальный пролетариат, будучи технически продвинутым авангардом этого большинства, способен отменить такое государство (а значит – государство как таковое, согласно марксистско-ленинскому принципу) в пользу бесклассового общества. Но на первом этапе этой трансформации классовое государство эксплуататоров заменяется на диктатуру пролетариата как одного из классов, сложившегося в системе индустриального капитализма. Поэтому, согласно Ленину, говорить о «пролетарском государстве» – некорректно. Правильнее говорить о диктатуре пролетариата на стадии перехода от классового государства к бесклассовому обществу. 

Мы не будем здесь подробно входить в риторику марксистско-ленинской социологии и политэкономии, но заметим лишь идейную схожесть революционного ленинизма с философскими и политическими концепциями либертарианства как идеологии представителей постиндустриального технологического авангарда – от IT-пролетариата до близких им ментально техно-олигархов в роли держателей «новых денег», т. е. капиталов, «сделанных» на протяжении жизни одного поколения в условиях информационной революции, а не накопленных в течение веков состояний («старых денег») представителями традиционных эксплуататорских элит в лице земельной и денежной аристократии. 

Либертарианство, в силу его пафоса в вопросе неприятия власти централизованного государства (как монополии ЦБ под управлением клановых элит «старых денег»), иногда сравнивают с анархизмом, но это – особый вид анархизма, называемый также анархо-капитализмом.  Это, конечно, не ленинизм, но его цели вполне укладываются в марксистскую схему коммунизма как общества, формируемого за счет ассоциаций свободных предпринимателей, обладающих полным экономическим суверенитетом и не нуждающихся в посредничестве государства.  

Ожидания анархо-капиталистов основаны на том, что технократический авангард возьмет управление общественными ресурсами в свои руки, оптимизируя систему распределения ВВП согласно собственным представлениям о научно-техническом прогрессе. Разновидность этой идеологии можно видеть в модели инклюзивного капитализма, а также в разработках теневых менеджеров трампизма. 

Но если ранние либертарианцы (т.н. палеолибертарианцы) выступали за полную свободу экономических инициатив, максимально игнорируя вмешательство государства как «реакционной сущности» (будучи при этом радикальными антимарксистами и противниками коллективистских практик), то сегодня, в условиях растущих проблем ресурсного, экологического и демографического порядка, правые либертарианцы нового поколения стремятся не столько отменить государство, сколько подчинить его своим интересам через продвижение разного рода картельных сговоров.

Такие стратегические виражи не одобряются большинством либертарианских партий, входящих в Международный альянс (International Alliance of Libertarian Parties – IALP), которые считают трампизм популистским, национал-консервативным движением, которое может лишь временно совпадать с либертарианством в критике истеблишмента, налогов или бюрократии, но противореча ему по сути. Трампизм, как они полагают, это скорее тактический союз между техно-либертарианцами и правыми популистами, основанный на общем недовольстве статус-кво, но с разными конечными целями.

Но наиболее известные американские либертарианцы из Кремниевой долины, типа Питера Тиля (спонсор Джея Ди Вэнса) или Алекса Карпа (глава работающей на Пентагон цифровой корпорации «Палантир») считают, что либертарианство не может победить в чистом виде, и потому делают ставку на радикальный политический сдвиг, даже если он не полностью по своей природе либертарианский. А вот Илон Маск, крупнейший спонсор Трампа на последних выборах, разочаровавшись в сотрудничестве с администрацией Трампа, объявил о создании собственной партии, которая будет действовать уже без всяких компромиссов: чистый бизнес и ничего личного.  

Тут мы видим проблему, напоминающую борьбу за генеральную линию в ранней советской России. С одной стороны – Интернационал и мировая революция, с другой – строительство социализма в одной стране через оседлание диктатуры пролетариата кастой партийной номенклатуры. В результате созданное «пролетарское государство» оказалось нежизнеспособным и рухнуло от накопившихся в течение жизни двух поколений советских людей внутренних противоречий. Но что нового предлагают современные российские коммунисты, в том числе – по линии КПРФ? Существует ли у них какая-то программа продвижения коммунистической идеи в ее новой ипостаси – будь то аналитический марксизм, неоленинизм или что-то еще? И до какой степени российские левые готовы к альянсу с либертарианцами наиболее близкого к ним розлива? Например, насколько КПРФ готова к сотрудничеству с трампистами? Ведь и те и другие – патриоты, стоящие за консервативные ценности, бескомпромиссный национальный суверенитет и выступающие против массовой миграции в страну неквалифицированного населения, подрывающего основы социального государства.  

Вопрос этот – не троллинг, но предложение серьезно разобраться в насущной теме. Парадокс состоит в том, что после демонтажа СССР и его хозяйственно-политической модели, новая российская элита, состоящая из держателей возникших «ниоткуда», абсолютно «новых денег» и ментально весьма далеких от моральных ценностей традиционной западной элиты, решила сыграть с этой элитой в панибратство, сесть с ней за один стол. Что обернулось грандиозным фиаско. 

А вот западные представители «новых денег» за один стол с элитами глубинного государства садиться не собираются, но, напротив, намерены это государство обнулить. Вместе со всеми его правилами и этикетами. Конечно, не революционным путем, но – технологическим, за счет продвинутых мозгов и перешагиванием через такие рудиментарные факторы старого мира, как семейно-клановые связи, личные рекомендации и прочая бутафория, не имеющая прямого отношения к эффективности хозяйственной практики. То есть без всего того, что в институциональной экономике называется «транзакционными издержками» (человеческим фактором). И здесь ИИ только в помощь. Мы наш, мы новый мир построим! 

И вот этот новый мир, в свете всех вышеперечисленных проблем, построить поможет только продвинутая роботизация и соответствующая алгоритмизация всего и всея – от нейросетей до глобальной логистики – ради спасения планеты от истощения и гибели как единственного космического форпоста разумного человечества. А человек разумный, как нам представляется, не может верить в сказки о грядущем всеобщем космическом благополучии согласно известной формуле Никиты Хрущева: «От каждого по возможностям, каждому по потребностям». Ибо потребности человека безграничны, но осознанное поведение в ситуации четко обозначившихся пределов экономического роста предполагает существенное сокращение массового потребления в пользу развития «спасительных» инновационных технологий, включая гуманитарные. 

В какой степени лидеры технократического развития смогут договориться между собой – вопрос не маловажный. Будет ли это тройка или двойка – пока тоже не ясно. Но пока стороны не сели за стол переговоров, каждая будет пытаться укрепить свои позиции, и прежде всего – в плане физической экономики. Потому что финансовая система может рухнуть в любой момент, а ресурсы, территории, производства и компетенции останутся.

Володимир Єрмоленко: Сюркапіталізм

Річ у тому, що капіталізм в Америці став релігійним. Раптом (ось уже кілька десятиліть) пішла тема, що капіталіст продає не речі чи послуги, а переживання, уяву, фантазію, ідентичність і тд. І тому умовний CEO став духовним лідером, ґуру, майстром медитації і провідником в інші світи. Навколо цих людей почали створюватися культи. Джобс і Маск - лише вершина айсбергу. Так зʼявилися нові аятолли постмодерного капіталістичного світу, який вирішив продавати людям дух, а не матерію. Так народився  сюрреальний капіталізм. Сюркапіталізм. 

Сюркапіталізм створює культ особи. Бо ж CEO - це мовляв не топ-менеджери, а «візіонери», містики візій майбутнього, і так вони поступово стали засновниками та лідерами сект. От тільки сектами стали компанії чи бренди. І їхній успіх став залежати від того, наскільки сектантсько-містичними вони є. Наскільки їхній лідер підпадає під критерії Übermensch, відповідно до свого резюме. 

Тому зʼявляються такі люди, як Венс, які вірять в дух Карла Шмітта, і Кертіс Ярвін, який прямо каже, що CEO - це новий монарх і новий суверен.

Сюркапіталізм породжує не рівність і свободу всіх, а сектантську екзальтацію та культ особи. І тому в трампізмі він воззʼєднання з давнім елементом американського суспільства (про що ще в 1980х роках так геніально писала Марґарет Етвуд) - авторитарним релігійним сектанством, в якому також розквітає культ особи. 

Ми думали, що культ особи буває тільки в крайньому комунізмі? Ні. В крайньому капіталізмі він буває теж. Бо причини глибші, ніж суспільно-економічна формація. Причини в людській природі. 

Бо в глибині своїй чимало людей - ідолопоклонники. Ті самі, проти яких боровся ще Мойсей

Так у трампізмі поєднується технологічна гіпермодерність з язичницькою гіперархаїкою. Зрештою, нічого нового - це просто плинні ідеології. Історія завжди рухається логічними суперечностями.

Софія Дніпровська: Поразка глобалізму

Зворотним боком регіонального/міжнародного розподілу праці є втрата суверенітету. Там, де немає господарської самодостатності, там рано чи пізно не буде й політичної самостійності. Бо коли хтось ззовні може "вимкнути" вашу економіку, відрізавши вас від критичних товарів і ринків, на самій лише політичній волі ви довго не протримаєтеся. 

Наслідком формування національних ринків у Європі в 15-16 ст. була втрата суверенітету окремими регіонами, які переходили під егіду єдиної монархії. Наслідком формування ринку на землях Пн. Америки (а також Нідерландів і Швейцарії) стала конфедерація, де окремі штати (держави) добровільно зібралися й делегували частину своєї суб'єктності центральному уряду. 

Але формування національних ринків у Європі і Пн. Америці супроводжувалося політичною і культурною гомогенізацією єдиного економічного простору. Усі суб'єкти ринку підпорядковувалися єдиним правилам і сповідували єдині базові цінності, тому об'єднання сприяло подальшому економічному й культурному розвитку. 

У випадку глобального ринку, який почав формуватися в 20 ст., нічого подібного не сталося. Добра половина учасників міжнародного обміну товарами і послугами в носі має ті базові цінності, які сповідують апологети лібералізму і активно використовує критичні товари як важіль політичного шантажу.

Класичний приклад - Росія, яка регулярно шантажує нафтою і газом усіх, кого їй вдалося підсадити на свою трубу. Ну а наскільки США залежні від КНР показав ковідний карантин, коли мільйони американців залишилися без необхідних товарів і комплектуючих внаслідок затримки вантажів. 

У старі добрі часи ліберально-буржуазна Європа просто посилала за купцями солдатів, щоб місцеві володарі критичних товарів не викаблучувалися. Це називалося страшним словом "колоніалізм" і було прокляте сучасною ліволіберальною ідеологією. 

Але "м'яка сила", що прийшла на заміну колоніальній експансії, виявилася неспроможною привести всіх учасників системи міжнародного розподілу праці до єдиного ціннісного знаменника, унаслідок чого так зване "відкрите суспільство" виявилося непропорційно залежним від суспільств закритих, що активно використовують глобальний розподіл праці як інструмент реалізації власних політичних планів. 

Тому зараз "вільний світ" стоїть на розвилці. Або він оперативно переформатує весь глобус (а не тільки нещасну, зацьковану з усіх боків Україну) на свій копил, або закривається у власній економічній бульбашці, або підпадає під владу цивілізаційних ворогів.

Владимир Видеман: Главное противоречие современного капитализма - борьба "старых" и "новых" денег.

Главное противоречие современного капитализма - борьба "старых" и "новых" денег.

«Старые деньги» - это богатство, которое передается из поколения в поколение, часто в рамках аристократических или элитных семей, которые обычно имеют долгую историю влияния и социального статуса. Такое богатство связано с унаследованными активами, такими как земля, недвижимость, предприятия или финансовые капиталы. Представители «старых денег» часто ассоциируются с консервативными ценностями, традициями, образованием в престижных учебных заведениях и членством в закрытых клубах или обществах. Кланы «стары денег» обычно имеют глубокие связи в политике, бизнесе и культуре, что позволяет им сохранять влияние даже в меняющихся экономических условиях.

«Новые деньги» — это богатство, которое было сделано относительно недавно в результате предпринимательской деятельности, технологических инноваций или успеха в новых отраслях, таких как IT, финансы, медиа или развлечения. Кроме того, «новые деньги» могут быть связаны с разного рода нелегальной деятельностью типа подпольной торговлей оружием, людьми или наркотиками. Представители «новых денег» часто ассоциируются с более либеральными или прогрессивными взглядами, стремлением к инновациям и меньшей привязанностью к традициям. Они могут быть менее интегрированы в традиционные элитные круги, но их влияние растет благодаря экономической мощи и способности адаптироваться к современным реалиям. 

Соответственно, между «старыми» и «новыми» деньгами часто существует напряженность. «Старые деньги» могут воспринимать «новые» как выскочек, лишенных утонченности и глубины, в то время как «новые деньги» могут считать «старые» устаревшими и неспособными адаптироваться к изменениям. Противоречия между «старыми» и «новыми» деньгами отражают более широкие конфликты между традицией и инновацией, консерватизмом и прогрессом, закрытостью и открытостью. 

Вместе с тем, существуют активы, статусы или привилегии, которые крайне сложно или практически невозможно приобрести на «новые деньги», даже при наличии значительного капитала. Это связано с тем, что такие активы часто связаны с историей, традициями, репутацией и закрытостью элитных кругов, не допускающих к «торгам» посторонних. Как правило, на «новые деньги» нельзя купить такие вещи, как статус и членство в некоторых закрытых клубах, земли и титулы европейский аристократии (даже если титул куплен, он может не признаваться «старыми деньгами» как легитимный), произведения искусства из передаваемых по наследству или торгуемых на закрытых аукционах частных коллекций «старых денег», исторические здания и недвижимость, а также ряд принадлежащих «старым деньгам» бизнесов. 

Противоречие между «старыми» и «новыми» деньгами я вижу, как основное системное противоречие современного капитализма, разрешить которое и стремятся, в частности, американские младореформаторы-трамписты, а также солидарные с ними консервативные либертарианцы в других странах мира, включая европейские. Сам термин «консервативное либертарианство» указывает на некий потенциальный альянс между консервативными ценностями «старых денег» и либертарианскими идеалами «новых». 

Идеологию такого альянса выражает концепция инклюзивного капитализма, которую одновременно поддерживают представители как «старых» (Ротшильды, Виндзоры), так и «новых» (Маск, Безос) денег. В некоторых случаях происходит слияние этих групп, например через браки, совместные проекты или инвестиции. Но «старые деньги», основанные на исторически отсталых формах производства и воспроизводства капитала, постепенно уступают агрессивному давлению «новых денег» и их высокотехнологичной культуре инновативного бизнеса. Особенно это заметно на примере Соединенных Штатов, где представители консервативного либертарианства фактически пришли к власти и начали масштабную перестройку всего управляющего аппарата государства, замахнувшись даже на реформу самой ФРС. 

В Европе одним из главных партнеров трампистов является немецкая партия Альтернатива для Германии (АдГ), которую на начальном этапе ее существования (2013) называли «партией профессоров». Ведь в разработке ее экономической программы приняли участие такие «асы», как Бернд Лукке (профессор макроэкономики Гамбургского университета), Конрад Адам (бывший редактор отдела политики «Frankfurter Allgemeine Zeitung»), профессор Михаэль Шталь (вице-президент христианско-консервативного учебного центра Вайкерсхайм), Йоахим Штарбатти (профессор экономики Тюбингенского университета ), юрист Александер Гауланд (бывший руководитель государственной канцелярии федеральной земли Гессен), Ханс-Олаф Хенкель (бывший руководитель европейского филиала корпорации IBM и глава Федерации промышленников Германии - BDI). Здесь можно также упомянуть проживающую в Германии профессора СПбГУ Ирину Силину (Смирнову). 

При этом в Европе «старые деньги» чрезвычайно сильны. Именно на них работает брюссельская администрация, с резкой критикой которой выступил со своей Мюнхенской речью новый американский вице-президент Джей Ди Вэнс. 

Что касается российского бизнеса и его политических структур, то тут мы наблюдаем парадоксальную ситуацию. Складывается такое впечатление, что изначально российские младореформаторы рассчитывали на вступление отечественных капитанов бизнеса в элитные западные клубы «старых денег» на правах равноценных (и равновесных в золотом эквиваленте) партнеров. Но что-то пошло не так. Вместе с тем, войти в клубы «новых денег» им сложно по той причине, что вся культура консервативного либертарианства, включая деловые отношения и компетенции техно-олигархата, в существенной степени не соответствуют способу вести бизнес россиянами, до сих пор имитирующими манеры, принятые в среде западных «старых денег». 

Основные оплоты в мире "старых денег" - Европа, Ближний Восток, Индия, Япония, Юго-Восточная Азия. 

"Новые деньги" - это США, Россия, Китай, Латинская Америка. 

Пропорция отношения "старых денег" к "новым" составляет сегодня примерно 4 к 6, при этом доля "новых" постоянно растет. 

Идеология "старых денег" - консерватизм, "новых" - либертарианство. Но либертарианство - это не либерализм, хотя тут есть общие идейные моменты. Но есть они также с консерватизмом, и даже - с социализмом (социальное либертарианство). 

Идеология либертарианства строится, прежде всего, на презумпции личной свободы и отрицании всякого насилия (прямого и косвенного). Но если консервативные либертарианцы настаивают на свободе бизнеса, то социальные - на свободе защиты прав трудящихся, включая коллективную (профсоюзы и т.д.). 

Либертарианство, в известном смысле, можно рассматривать как новое издание коммунизма, с поправкой на все инновации научно-технического прогресса. Напомним, что основе коммунизма в понимании Маркса лежит классическая английская политэкономия.

Oleh Suhay: Трохи про смерть традиційного і сучасного капіталізму

Зʼявився відносно новий термін, який чітко окреслює те, де ми знаходимося і куди рухаємося. Цей термін - це суміш давно забутого старого із революційно новим. Одне слово - технофеодалізм. 

Технофеодалізм — це концепція, яка описує зміну економічної та соціальної структури, де традиційний капіталізм поступається місцем системі, в якій великі технологічні корпорації діють подібно до феодальних лордів, контролюючи ключові ресурси, ринки та людей. Сучасні технологічні корпорації - це нові феодали, користувачі - васали, які ніяк не можуть володіти, а тільки орендувати якусь частину. 

Замість того, щоб капіталізм базувався на класичному ринку товарів і послуг, він все більше залежить від монополій на цифрові платформи, алгоритми, дані та контроль над інформацією.

Як відбувається перехід від капіталізму до технофеодалізму?

1. Замість ринків – платформи

 • У традиційному капіталізмі економіка будується на вільному ринку, де компанії конкурують між собою.

 • У технофеодалізмі ключові гравці (Google, Amazon, Meta, Open ai, Apple, Microsoft) перетворюються на “феодалів”, які контролюють доступ до цифрових ринків через платформи.

 • Бізнес, що працює на цих платформах, фактично “орендує землю” у цифрових лордів, адже залежить від їхніх алгоритмів, реклами, видимості тощо.

2. Замість власності – доступ

 • У капіталізмі головною метою є володіння активами (підприємствами, фабриками, нерухомістю, ресурсами).

 • У технофеодалізмі капітал не належить людям, а лише “здається в оренду”.

 • Ми більше не купуємо музику – ми платимо за підписку на Spotify та Apple Music. 

 • Ми не володіємо програмним забезпеченням – ми платимо за підписку (Adobe, Microsoft 365).

 • Бізнес більше не може вільно розвиватися без Big Tech – він орендує простір у Google, Facebook, Amazon.

3. Контроль над даними = нова форма власності

 •     У традиційному (промисловому) капіталізмі головною основою економічної влади була власність на засоби виробництва – тобто на фабрики, заводи, землю, обладнання, сировину. Це базове поняття класичної економічної теорії (зокрема у працях Маркса), де капіталісти контролювали засоби виробництва, а наймані робітники продавали їм свою працю.

 • У технофеодалізмі головна цінність – володіння даними.

 • Наприклад, Google і Facebook отримують прибуток не за надання послуг, а за контроль над інформацією, яку генерують користувачі.

4. Користувачі працюють безкоштовно, але створюють цінність

 • У соціальних мережах ми всі “працюємо” на корпорації, виробляючи контент, який приваблює інших користувачів та рекламу.

 • Це схоже на кріпацтво в феодалізмі, коли селяни працювали на землі лорда і віддавали йому частину своєї праці.

5. Фінансові ринки підтримують технофеодалів

 • У класичному капіталізмі інвестори вкладали в компанії, які реально виробляли товари.

 • У технофеодалізмі головні бенефіціари – технологічні платформи, які отримують майже необмежене фінансування від фондових ринків, бо контролюють величезні обсяги даних.

6. Держава втрачає контроль над економікою

 • У традиційному капіталізмі держава могла регулювати ринки через податки, закони, конкуренцію.

 • Але цифрові корпорації працюють у глобальному масштабі, ухиляються від податків і стають впливовішими за національні уряди.

Чому це проблема?

 • Монополізація економіки – лише кілька компаній контролюють основні галузі.

 • Цифрова нерівність – доступ до даних та технологій стає новою формою класової нерівності.

 • Залежність від платформ – малі бізнеси, медіа, творці контенту змушені підлаштовуватися під алгоритми YouTube, Facebook, TikTok.

 • Зростання цифрового контролю – корпорації впливають на те, що ми бачимо, думаємо та купуємо.

Як наслідок - великий цифровий «гулаг», де кожна твоя дія, коментар, точка зору і різного роду діяльність відслідковується і при потребі - використовується проти тебе. Якби Олдос Гакслі дожив до наших днів, то йому б це не сподобалось..справді, «дивний новий світ»

Александр Волынский: Конспирология капитализма

Сегодня  все    фашисты  вышли  на  борьбу  с  "глубинным  государством"  - и  в  США, и  в  Израиле  и  в  Европе. 

В  России, Китае, Иране, Северной  Корее  "глубинное  государство"  победили  и   воюют  с  "глобалистами", "сионистами", "империалистами", "гомосексуалистами". 

В  реальности обе силы добивают  социал-либеральный  проект  в  пользу  корпоративно-фашистского.

Человеческое  мышление  основано  на  символических  формах, на  системах  производящих  символы,  проще - на  языке.  Символические  формы  бывают  очень  разными -  математика, геральдика,  мифы, общая  теория  систем, поэзия,  танец, естественные  науки, социальные  науки, философия, блатной  жаргон. Единство  конкретного  набора  символов  обеспечивает  коммуникацию,  ибо   смысл  символической  формы  в  передаче  информации  внутри  сообщества. Чтобы  освоить  набор  символов,  надо  тратить  силы  и  время. У  большинства  людей  нет  времени  и  сил  на  освоение  сложных  символических  форм, поэтому,  чтобы  быть  понятыми,  политики  и  пропагандисты  используют  самую  простую  символическую  форму -  миф.

Есть  в  философии  категория  "отчуждение". Фромм в  1955  году  пишет: "Отчуждение, каким мы видим его в современном обществе, носит почти всеобщий характер; оно пронизывает отношение человека к своей работе, к потребляемым им вещам, к государству, к своим ближним и к самому себе. Человек создал мир рукотворных вещей, какого никогда не существовало прежде. Он разработал сложное общественное устройство, чтобы управлять созданным им техническим механизмом. Однако все созданное им возвышается и главенствует над ним. Он чувствует себя не творцом и высшей руководящей инстанцией, а слугой Голема сделанного его руками. Чем могущественнее и грандиознее высвобождаемые им силы, тем более бессильным он чувствует себя как человеческое существо. Он противостоит себе и своим собственным силам, воплощенным в созданных им вещах и отчужденным от него".

Голем - это  мифологический  символ. На  иврите  "гелем" -  это  "сырье", пражский  раввин  создал  из  глины  защитника  для  гетто, который  восстал  против  своего  творца. 

Но  почему  это  Отчуждение  возникло? Кто  виноват  и  Что  делать?

Элески Ак-Оол: Роль ренты в истории России и её будущем

Если совсем упростить историю Россию с точки зрения мир-системщиков, то она (история) - это борьба государства за порты для ввоза и вывоза товаров - как внешняя политика, и поиск и выкачка новой ренты внутри России – как политика внутренняя. 

Самый жестокий период у России (с т.з. жизни людей) был тогда, когда ресурсной рентой было зерно. Это период с начала XVIII века до 1950-х. Это период войн за порты (на Балтике и Чёрном море) и создание буферов вокруг них. А внутренняя политика, борьба за зерно приводила к самым жестоким формам крепостничества, вплоть до т.н. «месячины» с 1820-30-х, когда крестьян стали в чернозёмных губерниях низводить до уровня американского раба: крестьяне жили без земли, без собственного двора, и должны были за пайку трудиться на помещика. 

Двести пятьдесят лет чудовищного сверхнапряжения страны ради зерновой ренты - малорентабельной, трудо- и насилие-затратной.

И с 1970-х в стране началось Чудо для простых людей - выкачка газовой и нефтяной ренты. Когда перестали быть нужны десятки миллионов закабалённых крестьян (отсюда массовая раздача паспортов крестьян с 1974 года - начало второго освобождения от крепостного права), принудительного труда. От простых людей наконец-то ОТВЯЗАЛИСЬ – для извлечения ренты они стали не нужны. А нефть и газ дают уже ренту в 300-400%, (при себестоимости добычи в $15 за баррель) – сравните с рентой в 15-20%, как в зерновой период истории страны.

Так что мечтания части начальства и их экспертократии «слезть с нефтяной иглы» должны сразу очень напрягать простых людей: «Это что же, теперь вместо нефти и газа снова из нас начнут выжимать ренту, как из наших дедов и прадедов?» Но нет больше и океана безмолвного доисторического крестьянства, из которого выжимали трудовую ренту, так что и технически невозможно возвратиться к этому.

P.S. Зерновая рента ещё и надолго остановила рост городов в России.

Начиная с середины XVIII века до 1880-х годов происходила деурбанизация России. Так, в 1742 году доля городского населения составляла 13%. В 1825 году - 9,1%, в 1856 году - 9%. Только в 1902 году Россия по этому показателю достигла уровня 1742 года.

Причины деурбанизации понятны: основным экспортным товаром России с конца XVIII века становится зерно (до этого - железо), и у правящих классов не было никакого резона развивать неконкурентоспособные отрасли промышленности.

Интересно, что деурбанизацию, архаизацию в России тогда воспевали как западники, так и славянофилы.

Славянофил Киреевский писал: «Мы должны желать, чтобы правительство не позволяло фабрикам заводиться. Тем более что на их заведение нет ни денег, ни народа».

А западник Огарёв вторил: «Наши города только правительственная фантазия, а в действительности они не имеют ни значения, ни силы. Торговля наша производится посредством подвижных рынков - ярмарок. Вся наша жизнь в сёлах!»"