Андрій П-ко: Між афоризмом і памфлетом — Ніцше та Ленін як дві моделі філософської полеміки

Порівняння Фрідріха Ніцше і Володимира Леніна на перший погляд виглядає контрастним настільки, що їх важко помістити в одну аналітичну рамку. Один — філософ-афорист, який розхитує традиційну метафізику зсередини стилем, що межує з літературним вибухом. Інший — революційний теоретик, який перетворює філософську критику на елемент ідеологічної боротьби. Проте обох об’єднує важлива спільна риса: вони руйнують уявлення про філософію як про нейтральну, академічно-стриману дискусію.

1. Філософія як форма сили

У класичній традиції філософія претендує на дистанціювання від емоційної риторики. Аргумент має бути автономним від стилю. У Ніцше і Леніна ця модель радикально порушується, але по-різному.

У Ніцше філософський текст є не просто носієм думки, а формою її існування. Афоризм, іронія, перебільшення і навіть образливість — це не прикраси, а інструменти мислення. Він не «додає» стиль до аргументу, а мислить через стиль. Його критика моралі, релігії та раціоналізму завжди вже є стилістичною атакою на саму можливість універсальної істини, сформульованої без перспективи та інтонації.

У Леніна ж стиль виконує іншу функцію. Він також виходить за межі академічної нейтральності, але не для руйнування самої форми філософії, а для її політичної мобілізації. Філософський аргумент у нього залишається відносно класичним (матеріалізм проти ідеалізму), але подається в рамці боротьби, де опонент — це не лише носій теорії, а й носій ідеологічної небезпеки.

Андрій П-ко: Біткоїн між товарними та фіатними грошима: новий етап еволюції грошей

 Гроші є одним із найважливіших винаходів людства. Протягом історії вони змінювали свою форму: від товарів, які мали власну цінність, до сучасних паперових та електронних грошей, що ґрунтуються переважно на довірі. 

У XXI столітті з'явився новий феномен — криптовалюти, найвідомішою з яких є біткоїн. Його природа викликає численні дискусії: чи можна вважати біткоїн товарними грошима, чи він належить до іншої категорії?

Традиційно гроші поділяють на товарні та фіатні. Товарні гроші мають внутрішню цінність незалежно від їхньої грошової функції. Прикладами є золото, срібло, сіль або інші товари, які люди використовували як засіб обміну. Навіть якщо вони перестають бути грошима, їх можна використовувати за прямим призначенням. Фіатні гроші, навпаки, не мають значної внутрішньої вартості. Їхня цінність визначається довірою суспільства та підтримкою держави, яка визнає їх законним платіжним засобом.

На перший погляд біткоїн не належить до жодної з цих категорій. Він не має фізичної форми та не може бути використаний у виробництві чи споживанні подібно до золота. Водночас біткоїн не є фіатними грошима, оскільки не випускається державою і не забезпечується її авторитетом. Його вартість формується ринком і залежить від попиту та пропозиції.

Проте прихильники криптовалют висувають інший аргумент. Вони вважають біткоїн своєрідним цифровим товаром. На відміну від звичайних цифрових файлів, біткоїн є невід'ємною частиною функціонування мережі блокчейн. Саме ним сплачуються комісії за транзакції, він використовується для винагороди майнерів і забезпечує економічні стимули для підтримки безпеки мережі. Без цього цифрового активу механізм роботи блокчейна був би неможливим або суттєво відрізнявся б від сучасного.

З цієї точки зору біткоїн нагадує товар, який необхідний для функціонування певної системи. Так само як золото колись було не лише прикрасою, а й основою грошового обігу, біткоїн є ключовим елементом екосистеми блокчейна. Саме тому деякі дослідники називають його «цифровим золотом» або «цифровим товаром».

Однак більшість економістів не погоджуються з тим, що біткоїн можна повністю прирівняти до товарних грошей у класичному розумінні. Вони наголошують, що його цінність виникає не через можливість альтернативного використання, а через корисність самої мережі та довіру користувачів до її майбутнього. Таким чином, біткоїн поєднує риси різних форм грошей і водночас виходить за межі традиційних класифікацій.

Отже, дискусія про природу біткоїна демонструє, що розвиток технологій змушує переглядати усталені економічні поняття. Біткоїн не є класичними товарними грошима і не є фіатними грошима. Найточніше його можна охарактеризувати як новий тип цифрового активу, який завдяки своїй ролі в блокчейні має ознаки цифрового товару та претендує на виконання функцій грошей у цифрову епоху.

Василий Танасийчук: Поздний капитализм это тоже наркотик. Только более изощрённый.

Ирвин Уэлш — один из самых радикальных и неудобных писателей конца XX начала XXI века. Его часто называют «голосом шотландского дна», но это слишком узко. На самом деле Уэлш это философ телесности, распада и позднего капитализма, который выбрал для своего высказывания самый грязный, вонючий и живой материал. Маргиналов, наркоманов, футбольных хулиганов и люмпенов Эдинбурга.

Тело как последняя реальность

В центре философии Уэлша стоит человеческое тело. Измученное, дырявое, полное химии, спермы, рвоты и гноя. В отличие от постмодернистов, которые играли с текстом и симулякрами, Уэлш возвращает литературу к самому примитивному и честному. Тело это последнее, что у нас осталось реального. В фильмах «На игле», «Кислотном доме», «Порно» и «Преступлении» тело не метафора. Тело это главный герой. Оно страдает, кайфует, разрушается, предаёт и иногда мстит. Уэлш показывает, как в условиях позднего капитализма тело становится одновременно и жертвой, и последним прибежищем свободы. Наркотики, секс, насилие не порок, а отчаянная попытка почувствовать себя живым в мире, где всё остальное уже отнято.

Язык как оружие класса

Одна из самых сильных философских находок Уэлша это язык. Он отказывается писать на литературном английском и использует плотный эдинбургский сленг, мат и фонетическую транскрипцию. Тем самым он совершает акт литературного бунта: он не позволяет буржуазному читателю комфортно дистанцироваться от своих героев.

Читая Уэлша, ты вынужден говорить как они. Это уже не просто стилистический приём. Это политический и философский жест. Язык это классовая территория. И Уэлш захватывает её.

Этика без морали

Уэлш почти никогда не морализирует. Он не осуждает своих героев, даже когда они совершают чудовищные поступки. В этом его радикализм. Он показывает мир, в котором традиционная мораль давно умерла, а новая ещё не родилась. Остаётся только голая, животная, часто отвратительная человечность. Его философия близка к своеобразному нигилистическому гуманизму. Да, человек — дерьмо. Но это наше дерьмо. И оно заслуживает того, чтобы быть увиденным и названным своими именами.

Капитализм как наркотик

Уэлш одним из первых в британской литературе показал, что поздний капитализм это тоже наркотик. Только более изощрённый. Героин и экстази в его книгах лишь ответ на другой, более тотальный наркотик. Потребление, статус, иллюзию успеха, бесконечную гонку за деньгами и признанием.

Поэтому его герои не просто «плохие парни». Они жертвы и одновременно продукты системы, которая сначала лишает их будущего, а потом предлагает химию как единственный доступный выход.

Ирвин Уэлш создал свою собственную эстетику уродства. Он показал, что литература может и должна спускаться в самые тёмные подвалы человеческого существования не для того, чтобы осудить, и не для того, чтобы романтизировать, а для того, чтобы свидетельствовать.

В его мире нет спасения. Есть только ясность взгляда и чёрный, очень чёрный юмор как последнее оружие тех, кому уже нечего терять.

И именно поэтому его книги, при всей своей грязи и жестокости, парадоксальным образом остаются странно человечными

Яким чином може сформуватись ''технологічна, інтелектуальна та відкрита складність людського капіталу, здатного проектувати майбутнє на рівних із глобальними гравцями''?

 Яким чином може сформуватись ''технологічна, інтелектуальна та відкрита складність людського капіталу, здатного проектувати майбутнє на рівних із глобальними гравцями''? з чого все повинно починатись?

Формування людського капіталу такого рівня — це не питання косметичних реформ чи відкриття кількох нових ІТ-хабів. Це запуск складної екосистеми, яка здатна не просто споживати світові тренди, а створювати власні смисли, технології та правила гри.

Щоб розібратися, як виростити суб'єктність, здатну розмовляти з глобальними гравцями на рівних, потрібно демонтувати стару лінійну логіку й побудувати нову матрицю.

З чого все повинно починатись?

Усе починається не з грошей і не з інфраструктури. Усе починається з точки оптичного зламу — зі зміни фундаментального ставлення до складності та майбутнього.

1. Перехід від «наздоганяючого розвитку» до «суб'єктного проектування»

Поки ми намагаємося «наздогнати й перегнати» умовну Кремнієву долину, ми граємо за її правилами і завжди пастимемо задніх. Старт — це відмова від копіювання. Замість копіювання інститутів має відбутися сміливість формулювати власний порядок денний для світу. Ми маємо пропонувати рішення для глобальних криз (безпекових, екологічних, когнітивних), базуючись на нашому унікальному досвіді.

2. Легітимізація права на помилку та експеримент

Складна інтелектуальна система не народжується в атмосфері жорсткого контролю чи страху перед факапом. Початкова точка — це створення «безпечних просторів» (як інтелектуальних, так і правових), де мислителі, інженери та підприємці можуть тестувати радикальні, на перший погляд божевільні ідеї.

3. Культурний зсув: попит на Складність

Суспільство має перестати боятися інтелектуального дискомфорту. Якщо національний дискурс спрощений до гасел, у ньому не виросте капітал, здатний мислити категоріями квантових обчислень чи геополітичного моделювання. Початок — це поява моди на інтелектуальну глибину.

Три вектори формування нового людського капіталу

Коли базовий зсув свідомості відбувся, архітектура нового людського капіталу розгортається через три взаємопов'язані виміри:

[Технологічна складність] <───> [Інтелектуальна складність] <───> [Відкрита складність]

 Інтелектуальна складність: Як ми мислимо

Це фундамент, який визначає масштаб мислення. Вона формується через:

Фундаментальну міждисциплінарність: Сучасний архітектор майбутнього не може бути просто кодером або просто філософом. Найцікавіші речі народжуються на стику (наприклад, біоінженерія + етика + AI). Потрібно вчити людей синтезувати знання з полярних дисциплін.

Подолання когнітивного провінціалізму: Здатність бачити контекст глобально. Розуміти, як локальна дія відгукнеться на іншому кінці планети за 10 років.

Технологічна складність: Що ми створюємо

Це спроможність матеріалізувати інтелектуальні концепти у тверді технології (Hard Tech, Deep Tech):

Перехід від Soft до Deep: Ми маємо еволюціонувати від аутсорсингу та написання прикладного софту до створення фундаментальних технологій (нові матеріали, алгоритми ШІ, енергетичні системи, оборонні технології).

Синхронізація науки та бізнесу: Створення швидких «капілярів» для перенесення ідей з наукових лабораторій у реальне виробництво. Науковець має бачити шлях капіталізації своєї ідеї.

Відкрита складність: Як ми взаємодіємо

Це здатність інтегруватися у світовий контекст, не втрачаючи своєї ідентичності:

Мережева логіка: Вміння вільно почуватися як у звичних локальних структурах, так і в хаотичному, динамічному глобальному цифровому океані. Це готовність до постійних трансформацій та відсутність страху перед мінливим світом.

Радикальна відкритість до партнерств: Створення спільних міжнародних консорціумів, дослідницьких груп та альянсів. Глобальні гравці починають поважати тебе тоді, коли ти стаєш незамінним елементом їхнього власного ланцюжка створення цінності.

Василий Танасийчук: Глобальным миром правит Синархия

В конспирологической среде термин  Синархия превратили в миф о тайном совете мудрецов, которые якобы правят миром из тени. Но Синархия - это не заговор. Это структура и название для той формы власти, которая возникает, когда суверенитет национальных государств начинает растворяться, а на его место приходит новая, децентрализованная, но при этом тотальная система управления.

Термин «синархия» был введён в оборот в XIX веке французским оккультистом Сен-Ив д’Альвейдром. Для него это была идеальная модель правления или гармоничное соединение духовной, научной и политической властей. 

Но уже тогда в этом понятии скрывался важный сдвиг: от суверенного государства к транснациональной координации элит. 

Но реальное рождение современной синархии происходит в XX веке, особенно после 1945 года. Бреттон-Вудская система, создание МВФ, Всемирного банка, ВТО, Европейского союза и глобальных цепочек поставок, всё это было практическим воплощением синархического принципа о том, что власть перестаёт быть территориальной и становится функциональной.

Синархия - это фактическм Империя в том смысле, в котором Антонио Негри с Майклом Хардом её описывали. Это не правительство в классическом смысле. Это сеть, состоящая из Транснационального капитала, Глобальных институтов, Корпоративных элит, Технологических платформ, Интеллектуальных и культурных аппаратов. Она не правит через прямое принуждение хотя и это использует. Управление осуществляется через управление потоками. Финансовыми, информационными, миграционными, биополитическими. Она не нуждается в едином центре. Её сила - в децентрализации контроля.

Сегодня синархия - это уже не теория, а оперативная реальность. Мы видим, как национальные государства всё больше превращаются в административные оболочки, а реальные решения принимаются на уровне глобальных корпораций, финансовых фондов, технологических гигантов и наднациональных структур. Синархия - это когда Goldman Sachs, BlackRock, Google, ЦРУ, европейская бюрократия и китайская компартия, при всех видимых противоречиях, объективно работают на поддержание одного и того же глобального порядка, где капитал свободно перемещается, а труд и народы контролируются.

Это не «тайное правительство». Скорее  - открытая диктатура Капитала, которая маскируется под хаос, конкуренцию и «свободный рынок». Те, кто ищет «тайных правителей» в масонских ложах или «мировом правительстве», ищут не там. Настоящая синархия не прячется. Она публична. Она действует через алгоритмы, рейтинговые агентства, фондовые рынки, медиа-империи и биополитические механизмы.

Родился, научился ходить - иди работай! Нахрен школу!

  ВПЕРЕД, К СВЕТЛОМУ ДЕТСТВУ!

Безусловно, вдохновляющие новости приходят от исследователей общественного мнения. Наконец-то найдена панацея от подросткового кризиса, лени и пагубного влияния интернета. 

61% русских решительно поддержалиидею трудоустройства детей с 12 лет!

И действительно, а зачем тратить лучшие годы жизни на учебу или игры, если в двенадцать лет ребенок - это уже вполне сформировавшийся, готовый к двенадцатичасовой смене раб?

 Главные плюсы раннего импортозамещения мигрантов (других дураков на России работать нет)

 Физический труд полезен для неокрепшего детского организма!

Экономия на фитнесе и кружках: Зачем платить за секцию футбола или бега, если ребенок может прекрасно развить выносливость, разнося заказы в службе доставки, наматывая по 25 километров в день?

 Школа жизни: Ни один учебник обществознания не научит жизни так, как это сделает суровый, но справедливый мастер цеха Михалыч в процессе объяснения правил техники безопасности, используя исключительно ненормативную лексику!

Финансовая независимость: В 12 лет пора ребенок перестанет клянчить у родителей деньги на новый телефон. Заодно он может оплатив часть коммуналки и за пивасом для бати метнуться!

 Заключение

Пока загнивающий Запад придумывает законы об охране детства и ювенальной юстиции, русский человек зрит в корень. Хватит просирать детство и тратить его на игры. Пора приносить пользу обществу!

Родился, научился ходить - иди работай! Нахрен школу!

Алексей Бродский: О бесполезном классе

Меня всегда умиляли разговоры про то, что роботы скоро заменят рабочих.

Особенно когда их ведут люди, чья работа выглядит как попытка объяснить другим людям результаты встречи, посвящённой итогам предыдущей встречи.

Есть какая-то трогательная уверенность в том, что алгоритм первым делом придёт за сварщиком.

Не за человеком, который третий год подряд занимается трансформацией клиентского опыта, а за сварщиком.

Ну конечно, сварщик же делает что-то простое: берёт две железки, делает одну железку.

А вот директор по стратегической синергии кросс-функциональных процессов конечно незаменим.

До того как я начал писать рекламную хуйню про эмоциональную связь бренда с потребителем, я работал на складе. И был у нас Кабан. Мы считали его тупым. Ну реально. Разговор с ним выглядел как бета-тестирование человека. 

Но была проблема: всю сложную работу почему-то делал именно он. Что-нибудь тяжёлое, кривое, неудобное. И каждый раз выяснялось, что самый тупой человек в помещении почему-то лучше всех это умел.

Вообще наша культура очень странно устроена. Если работа связана с телом, грязью, потом, шумом и риском получить железкой по башке, она автоматически считается простой.

Если работа связана с презентациями, таблицами и словом "нарратив", она автоматически считается сложной.

Никто даже не замечает, насколько это смешно.

Потное, грязное и волосатое человеческое тело — это вообще-то самый дорогой стартап в истории планеты, единственный переживший все остальные. Миллионы лет инвестиций. Сотни миллионов провалившихся прототипов. Бесконечные полевые испытания в условиях, где смерть была не метафорой, а штатным режимом работы. 

Ну а презентацию про ценности бренда нейросеть освоила примерно за один квартал.

Но переживать почему-то должен работяга.

Самое забавное, что люди, которые больше всех говорят про эффективность, обычно существуют в среде, где эффективность давно никого не интересует.

Там идёт совсем другая игра.

Статус. Доступ. Влияние.

Количество людей, которых можно позвать на встречу, количество людей, которых можно не звать на встречу, второе обычно важнее. 

Количество людей, которые должны поставить тебя в копию письма.

Настоящая власть вообще не выглядит как власть, скорее как список рассылки.

Это не капитализм. Это Версаль. Просто вместо париков PowerPoint, вместо мушек KPI, а вместо шпаг доступ к календарю начальника.

Скажем честно, если бы эффективность действительно существовала как объективная сила природы, большая часть современного корпоративного мира исчезла бы раньше, чем первый робот научился открывать дверь.

Но в том-то и дело, что разговоры про эффективность никогда и не были про эффективность, они всегда были про то, кого считать важным.

И главное -- кто имеет право решать, кто важен.

Поэтому все эти рассказы про бесполезный класс кажутся мне такими трогательными.

Это ведь не прогноз, это мечта.

Старый аристократический сон. 

Мир в котором исчезнут все эти грубые, шумные и упрямые люди, имеющие неприятную привычку взаимодействовать с реальностью напрямую.

Останутся лишь алгоритмы, отчёты и толкователи отчётов.

То есть, по удивительному совпадению, они сами.

Віталій Портніков: Коротка історія Росії / Vitaly Portnikov: A Brief History of Russia

У 1917–1920 роках Російська імперія і сподівання на російську демократію загинули під ударами більшовиків. Влада перейшла до диктатури, яка спиралася на три складові — партійний апарат, що керував новою державою, службу безпеки, яка проводила червоний терор, та армію, яка виграла громадянську війну.

Між цими трьома групами практично з перших днів їхнього існування почалися постійні конфлікти. Сталін, який оволодів партійним апаратом, зміг після смерті Леніна нейтралізувати армію, очолювану Троцьким, і апарат терору, очолюваний несподівано померлим Дзержинським та згодом розстріляним Ягодою.

Але Сталін побоювався посилення партійного апарату і тому зробив ставку на союз із чекістами, нові представники яких практично знищили більшу частину номенклатури тих часів, а також значну частину військових командирів уже маргіналізованої армії.

Друга світова війна знову вивела армію на перший план. Після війни Сталін за допомогою чекістів намагався маргіналізувати її вплив і популярність найвідоміших «маршалів перемоги». 

Однак після смерті Сталіна партійний апарат, над яким почав панувати Хрущов, у союзі з військовими на чолі з маршалом Жуковим практично розгромив органи державної безпеки і поставив їх під контроль партії. За п’ять років Хрущов позбувся маршала Жукова і знову маргіналізував армію.

Настало всевладдя партійного апарату, яке тривало до кінця 1980-х, коли чекісти взяли реванш і створили умови для заборони КПРС.

У новій Росії вони не могли прийти до влади відразу і займалися підготовкою до цього на тлі руйнації економіки і перерозподілу власності на користь чекістської агентури. 

У 1993 році на перший план знову вийшла армія, яка забезпечила президенту Єльцину перемогу над депутатським з’їздом і вважалася головним інструментом чеченської війни. 

Однак терор, що став наслідком цієї війни, дозволив чекістам посилити свої позиції — влада на короткий час опинилася в руках Федеральної служби охорони, а у 2000 році до влади остаточно прийшла ФСБ.

Нині, коли сама Росія перетворюється на зону атак, Федеральна служба охорони намагається взяти реванш — і до ситуації уважно придивляються генерали дедалі більш маргіналізованої армії.

У майбутньому боротьба за владу в Росії відбуватиметься між цими трьома силами. А той, хто переможе у цій боротьбі, очолить і безкінечні війни на пострадянському просторі — бо між усіма угрупованнями існує консенсус щодо необхідності відновлення російської державності у кордонах колишнього СРСР.

***

In 1917–1920, the Russian Empire and hopes for Russian democracy perished under the blows of the Bolsheviks. Power passed to a dictatorship that relied on three components: the party apparatus that ran the new state, the security service that carried out the Red Terror, and the army that won the civil war.

Constant conflicts began between these three groups almost from the first days of their existence. Stalin, who took control of the party apparatus, was able, after Lenin's death, to neutralize the army led by Trotsky and the terror apparatus led by the unexpectedly deceased Dzerzhinsky and later shot by Yagoda.

But Stalin feared the strengthening of the party apparatus and therefore relied on an alliance with the Chekists, whose new representatives practically destroyed most of the nomenklatura of those times, as well as a significant part of the military commanders of the already marginalized army.

World War II brought the army to the forefront again. After the war, Stalin, with the help of the Chekists, tried to marginalize its influence and the popularity of the most famous “marshals of victory”.

However, after Stalin’s death, the party apparatus, over which Khrushchev began to dominate, in alliance with the military led by Marshal Zhukov, practically crushed the state security organs and placed them under the control of the party. Within five years, Khrushchev got rid of Marshal Zhukov and marginalized the army again.

The omnipotence of the party apparatus came, which lasted until the end of the 1980s, when the Chekists took revenge and created the conditions for the banning of the CPSU.

In the new Russia, they could not come to power immediately and were preparing for this against the backdrop of the destruction of the economy and the redistribution of property in favor of the Chekist agents.

In 1993, the army came to the fore again, securing President Yeltsin’s victory over the Congress of Deputies and being considered the main instrument of the Chechen war.

However, the terror that resulted from this war allowed the Chekists to strengthen their positions — power briefly fell into the hands of the Federal Security Service, and in 2000 the FSB finally came to power.

Now, as Russia itself is turning into a zone of attack, the Federal Security Service is trying to take revenge — and the generals of the increasingly marginalized army are watching the situation closely.

In the future, the struggle for power in Russia will take place between these three forces. And whoever wins this struggle will also lead the endless wars in the post-Soviet space — because there is a consensus among all groups on the need to restore Russian statehood within the borders of the former USSR.