Василий Танасийчук: Поздний капитализм это тоже наркотик. Только более изощрённый.

Ирвин Уэлш — один из самых радикальных и неудобных писателей конца XX начала XXI века. Его часто называют «голосом шотландского дна», но это слишком узко. На самом деле Уэлш это философ телесности, распада и позднего капитализма, который выбрал для своего высказывания самый грязный, вонючий и живой материал. Маргиналов, наркоманов, футбольных хулиганов и люмпенов Эдинбурга.

Тело как последняя реальность

В центре философии Уэлша стоит человеческое тело. Измученное, дырявое, полное химии, спермы, рвоты и гноя. В отличие от постмодернистов, которые играли с текстом и симулякрами, Уэлш возвращает литературу к самому примитивному и честному. Тело это последнее, что у нас осталось реального. В фильмах «На игле», «Кислотном доме», «Порно» и «Преступлении» тело не метафора. Тело это главный герой. Оно страдает, кайфует, разрушается, предаёт и иногда мстит. Уэлш показывает, как в условиях позднего капитализма тело становится одновременно и жертвой, и последним прибежищем свободы. Наркотики, секс, насилие не порок, а отчаянная попытка почувствовать себя живым в мире, где всё остальное уже отнято.

Язык как оружие класса

Одна из самых сильных философских находок Уэлша это язык. Он отказывается писать на литературном английском и использует плотный эдинбургский сленг, мат и фонетическую транскрипцию. Тем самым он совершает акт литературного бунта: он не позволяет буржуазному читателю комфортно дистанцироваться от своих героев.

Читая Уэлша, ты вынужден говорить как они. Это уже не просто стилистический приём. Это политический и философский жест. Язык это классовая территория. И Уэлш захватывает её.

Этика без морали

Уэлш почти никогда не морализирует. Он не осуждает своих героев, даже когда они совершают чудовищные поступки. В этом его радикализм. Он показывает мир, в котором традиционная мораль давно умерла, а новая ещё не родилась. Остаётся только голая, животная, часто отвратительная человечность. Его философия близка к своеобразному нигилистическому гуманизму. Да, человек — дерьмо. Но это наше дерьмо. И оно заслуживает того, чтобы быть увиденным и названным своими именами.

Капитализм как наркотик

Уэлш одним из первых в британской литературе показал, что поздний капитализм это тоже наркотик. Только более изощрённый. Героин и экстази в его книгах лишь ответ на другой, более тотальный наркотик. Потребление, статус, иллюзию успеха, бесконечную гонку за деньгами и признанием.

Поэтому его герои не просто «плохие парни». Они жертвы и одновременно продукты системы, которая сначала лишает их будущего, а потом предлагает химию как единственный доступный выход.

Ирвин Уэлш создал свою собственную эстетику уродства. Он показал, что литература может и должна спускаться в самые тёмные подвалы человеческого существования не для того, чтобы осудить, и не для того, чтобы романтизировать, а для того, чтобы свидетельствовать.

В его мире нет спасения. Есть только ясность взгляда и чёрный, очень чёрный юмор как последнее оружие тех, кому уже нечего терять.

И именно поэтому его книги, при всей своей грязи и жестокости, парадоксальным образом остаются странно человечными

Дмитро Гончарук: "Атлант наклав у штани" (Айн Ренд, "Атлант розправив плечі" / Ayn Rand, "Atlas Shrugged", 1957)

СПОЙЛЕР: присутні єхидство, уїдливість, нетактовність, купа суб'єктивності та трішечки сексизму - все як ви полюбляєте 😉 

"Атлант розправив плечі" - це такий нібито фантастичний роман, американський аналог роману Чернишевського "Що робити?", написаний у 50-ті роки радянською емігранткою Айн Ренд (Аліса Зиновіївна Розенбаум). Роман оспівує Правильний Капіталізм та егоїзм і закріплює рефлекс відторгнення комуністичних ідей - тому з часів холодної війни посилено просувається на Заході (а віднедавна і в нас), для чого включається у всілякі топ-списки, оголошується Відповіддю На Всі Питання, супер-пупер-мега-бестселером усіх часів та народів, чемпіоном Гіннеса, фантастикою та навіть книгою номер 2 після Біблії. Авторитетні дядечки і тітоньки діляться досвідом, як цей гербалайф перевернув їхнє життя - і їхні цитати штампують на найпомітніших місцях у книгарнях.

Лихо цієї брили у тому, що писала її баба (у поганому розумінні слова - не освічена, мудра та талановита пані на зразок Лесі Українки, Ліни Костенко чи Айріс Мердок, а саме переповнена амбіціями та обділена логікою й, підозрюю, сексуальними втіхами (сублімація, сер) Амазонка в клімаксі з апломблом богеми та квадратно-гніздовим світоглядом армійського політрука), і це дуже помітно. Не всі витримують такого обсягу мішанини із чуттєвих губ, тужливих описів та незнання психології чоловіків. Роман про олігархів, топ-менеджерів та залізницю, написаний людиною, чий досвід у цих областях обмежений суто досвідом її тата-аптекаря. Абсолютно за Бернардом Шоу: «Хто не вміє, той повчає інших».

Чому "нібито фантастика"? Тому що його так позиціонують, щоб охочіше читали "широкі народні маси". Але до фантастики ця агітка відверто не дотягує. Це підробка під фантастику - спроба згодувати жіночий роман іншим читацьким групам. У романі описаний начебто світ майбутнього (а герої роблять кілька чудо-винаходів) - але це майбутнє відверто опереткове, а ці винаходи відверто дурні. І ярлик «фантастика» не може бути виправданням цієї маячні. У фантастиці дозволено багато, аж до помаху чарівної палички - але дещо все-таки неприпустимо. Зокрема, не можна суперечити дійсності і порушувати елементарні закони фізики, інакше це вже не фантастика, а невігластво автора. І у мадам-авторші з цим вкрай погано – у її винаходах порушуються елементарні закони збереження маси-енергії; а коли вона писала роман, люди вже будували ядерні реактори, обчислювальні машини, цілилися в космос, відкрили структуру ДНК - але нічого цього в неї немає, там їздять паровози і в кращому разі тепловози (хоча вони й можуть ганяти зі швидкістю 250 миль на годину). Знову ж таки, беручись бичувати виразки сьогодення через показ їх у доведенні до крайнощів, потрібно виводити цю лінію від реальності. Шляхетний стим-або дизельпанк? Знову ж немає і близько.

Але якщо вже бруднити слово "фантастика", то я б охарактеризував роман як "АНТИнаукова фантастика". По-перше, як я вже згадав, роман вступає в протиріччя з реальною людською історією, і в ньому на повну силу порушуються закони збереження маси і енергії, до того ж найдурнішим чином. По-друге, антинаукова ця книга і в іншому сенсі цього слова - у цьому романі академічні вчені всі як один виведені мерзотниками (тільки вчені-прикладники, що забивають довгий долар у приватних корпораціях, хороші). Уся ця антинауковість потрібна для того, щоб відбілити чорного кобеля: щоб більш-менш правдоподібно виглядав світ, в якому олігархи паїньки, а всі інші бяки, які їх ображають, дають нишком копняки і несправедливо звинувачують. Більше того: роман пропагує відвертий плутоно-нацизм - вищою расою панів оголошуються багаті, а всім іншим недолюдам відмовляється навіть у розумності. Мовляв, будь-яка розумна людина просто зобов'язана бути егоїстом-гедоністом, зобов'язана любити гроші і обов'язково їх домагається - а якщо людина небагата, не егоїст і не любить гроші - то через свою неповноцінність і нерозумність. Протягом роману авторка багаторазово на всі лади повторює тезу про те, що унтерменші-бідняки не вміють і не хочуть мислити і живуть виключно первісними інстинктами, заперечуючи розум, вдаючись до побутового насильства, поклоняючись божествам, вимагаючи милосердя та халяви.

Світ роману дуже туманний та неконкретний. Чи то авторці просто не вистачило літературних навичок, чи то це - неконкретність лохотронщиків, що замовляють жертву скоромовочкою, що "поруч-відкрився-новий-магазин-він-проводить-рекламну-лотерею-о-треба-ж- а-ви-як-раз-виграли-вітаємо", чи то й те й інше разом. З одного боку, цей світ містить у собі товсті натяки на соціалізм, тоталітаризм та інші погані слова - така собі дивна суміш комуністичних і християнських ідей. З іншого боку, жодної зміни виробничих відносин (необхідної навіть найпростішого соціалізму) у романі немає - всі капіталісти звично сидять у своїх місцях, зайняті своїми підприємствами. Виглядає так, що мадам залишила світ Америки як є, просто вилучила у капіталістів жагу до наживи і прималювала їм показове прагнення допомагати ближнім. І лякає читача тим, що вийде. Світ, природно, руйнується, всім це пофіг, а позбавлені зацікавленості таланти-атланти уникають справ - що наочно доводить читачеві, що без жаги до наживи всім погано. Ну типу якщо вовки раптом відмовляться від пожирання овечок - то вовкам прийде гаплик, а разом з ними всій екосистемі і заразом еволюції. Тому, каже нам авторка, і не сподівайтеся приручити вовків для полювання та охорони - всі ці ваші "собаки" є утопічною мрією, неможливо переінакшити сутність вовка, і вовк без пожирання овець жалюгідний, і ліс без нього загнеться.

У романі дуже складний "сонм" персонажів. Носії позитивної ідеї егоїзму і гедонізму всі як на підбір - високі, красиві статті генії-багатії-трудяги (див. "Мері-сью"). А носії негативної ідеї людської взаємодопомоги - знову ж таки, всі як на підбір - тупі заздрісні виродки, що з садистською насолодою ламають чужі пасочки і чинять дурість за дурістю, супроводжуючи цей процес патетичними промовами про необхідність розвивати відсталі країни, не бути егоїстами і взагалі допомагати егоїстам. В результаті цільова аудиторія дуже швидко розуміє, що до чого і починає палати від праведної ненависті до цього вашого гидкого альтруїзму. Є в романі й інші види мозкомийки, досить агресивні, а є й просто постмодерністські дурощі з претезією на "філософську таємницю", яка в результаті або залишається пустишкою ("Хто такий Джон Голт"), або черговим секретом Полішинеля відомим кожному дурневі.

Загалом, лайно. На анти-Маркса не тягне, бо той затятий бородань у порівнянні з цією жіночкою - просто геній логіки, причинно-наслідкових зв'язків (не даремно ж учень Гегеля!) та енциклопедист. Вийшло... та бозна що вийшло - один із тих грубезних фоліантів, яким місце на книжковій полиці, про які прийнято висловлюватися з придиханням та піїтетом, але у жодному разі не читати, аби не розчаровуватися й раптово не переконатися у їхній абсолютній бездарності та примітівізмі.

Рустем Вахитов: Только аристократическое искусство может лечь в основу культуры социалистического общества

Искусствовед Татьяна Коваленская была одной из слушательниц доклада М.А. Лифшица «О народности в искусстве и борьбе классов», который он прочитал в ИФЛИ в 1938 году. Она рассказывает, что вышла из зала после этого доклада убеждённой и восторженной лифшицианкой, навсегда отрекшись от вульгарно-классового подхода к искусству, который ей навязывали со школы. Вульгарно-марксистский подход ее много лет мучил, интуитивно она понимала, что произведения искусства обладают огромной ценностью, но объяснить это было невозможно, если видеть в них лишь выражения экономических интересов господствовавших классов. Коваленская пишет, что Лифшиц буквально спас ее, он показал, как можно остаться марксистом (что для нее было важно!) и признать относительную самостоятельность духовного производства.

Особенно ее поразила мысль Лифшица о том, что нет прямой связи между прогрессивностью мировоззрения поэта и качеством его стихов, и что Пушкин возможно был великим гением не вопреки, а благодаря своему аристократизму. Чтобы проиллюстрировать это, Лифшиц предложил рассмотреть конец «Онегина», где Татьяна отказывает Онегину, хотя и признает, что до сих пор его любит. Это жест аристократки – пояснял Лифшиц, но в этом аристократическом поведении выражается такая общечеловеческая, вечная ценность как истинное достоинство женщины.

Поразительный рассказ Коваленской! Но дойдя до этого места, я задумался: почему отказ Татьяны – поведение, характерное для аристократки и как бы поступила Татьяна, если бы была буржуазкой? Это жест аристократки – полагаю – потому что аристократ есть человек, который живет не своими личными интересами, а интересами семьи, рода. Он чувствует себя лишь частью родового коллектива, он понимает, что его ошибка, тем более позор, ляжет на всех родственников, на всех потомков на много поколений вперед. И поэтому он должен придерживаться жестких правил, от которых свободен простолюдин, в частности, буржуа. Господство долга над чувством – одно из главных таких правил.

Будь же Татьяна буржуазкой – хорошей, честной, а не хитрой и развращенной легкомысленной лгуньей – она должна была бы бросить своего мужа-генерала и попытаться построить счастье с Евгением, который наконец, разглядел в ней подлинную красоту и полюбил ее. Главный принцип буржуа - реализация всех потенций своей личности, несмотря ни на что, даже на страдания ближних (а поскольку каждая личность стремится к тому же, норма для буржуазного общества – конкуренция, война всех против всех).

Буржуазность – это культ индивидуальности, личности, которая должна себя утвердить во что бы то ни стало, поэтому буржуазное искусство – романтизм, так же как аристократическое – классицизм и классика.

Отсюда ясно утверждение Лифшица – что только классическое искусство, созданное аристократией и сторонниками аристократии (от Пушкина до Бальзака), может лечь в основу культуры социалистического общества. Человек социализма – так же как аристократ тоже чувствует себя лишь частью коллектива, только это уже не родовой, а трудовой коллектив. Человек социализма так же должен быть готов пожертвовать ради коллектива интересами своей индивидуальности (вспомним, отказ Павки Корчагина от счастья в любви).

 Кстати, о том же ведь писал и Лосев – о том, что в социализме по диалектическому закону отрицания отрицания повторяются некоторые черты феодального, средневекового общества и культуры... Здесь философский базис идеологов КПРФ 90-х вроде С.Г.Кара-Мурзы – что социализм тоже в чем-то традиционное общество.

Комментарий:

Олег Гуцуляк

Почему так популярны множество сериалов типа "Игры престолов" и мыльных опер, о супергероях ?

Они как раз антибуржуазны - герои (они, как правило, себя уже осознали себя индивидуумами, личностями) именно стремятся "быть семьей" (даже если нет между её участниками кровной родственности, но это все же "семья / род" хотя бы по духу), так как только в ней и могут реализовать свои личностные потенциалы.

Ну и насчет "романтизма как проявления буржуазности" совсем не согласен. Романтизм - это именно страдания того, кто отчужден от рода, от достоинства по воле обстоятельств, которые стали господствовать в буржуазном обществе. И поиски к нему вернуться (например, воссоздав его как "нацию").

Эдвард Беллами и его утопия об американском социализме

Американский писатель-социалист Эдвард Беллами в 1888 году выпустил роман-утопию «Взгляд назад», в котором он описал, как будет выглядеть мир победившего социализма. Его центром должен был стать универмаг, управление обществом подчинялось Всеобщей корпорации, люди ни в чем не знали бы нужды и уходили не пенсию в 45 лет.

Американский писатель-социалист Эдвард Беллами прожил короткую жизнь – всего 48 лет (умер в 1898 году). Он написал несколько десятков статей и всего три романа, но они внесли большой вклад в теорию «американского социализма» и шире – обществе потребления. Главный его роман – утопия «Взгляд назад», рассказывающая об идеальном социалистическом обществе, построенному к 2000 году.

«Взгляд назад» получил наибольшую популярность в англосаксонском мире. Но его перевод в течение года, к концу 1889-го, был осуществлен в 20 странах, в том числе в России. Большим поклонником идей американского социалиста стал Лев Толстой. Его познакомила с книгой Беллами американская писательница и переводчица Изабель Хэпгуд. В библиотеке Толстого сохранился подаренный ею экземпляр книги «Через сто лет» (под таким названием «Взгляд назад» вышел в России) с ее надписью и датой: «Москва, 26 июня 1889 год». В дневнике Толстого 30 июня 1889 года появляется запись: «Очень замечательная вещь; надо бы перевести». И в конце лета того же года он начинает хлопоты по поиску переводчика и издателя. В письме к А.С.Суворину он сообщает: «Знаете ли вы про книгу американского писателя Bellamy, Looking backward? Это замечательная вещь и имеющая огромный успех и теперь переводящаяся на все европейские языки. Я бы советовал вам напечатать её, она переводится одним моим знакомым».