Проблема взаємовідносин між державою і капіталом посідає центральне місце в теорії імперіалізму. На початку ХХ століття Рудольф Гільфердінг і Володимир Ленін намагалися пояснити нову для того часу реальність: величезні банки, промислові монополії та держави дедалі тісніше перепліталися, а конкуренція між капіталістичними центрами набувала глобального характеру. Для Леніна імперіалізм був не просто політикою колоніального захоплення, а певною стадією розвитку капіталізму, для якої характерні концентрація виробництва, монополізація, панування фінансового капіталу, експорт капіталу та боротьба великих держав за переділ світу.
Якби Ленін спостерігав сучасний світ, його особливу увагу, ймовірно, привернули б такі структури, як BlackRock, Vanguard та інші гіганти управління активами. Однак було б помилкою просто назвати їх сучасними аналогами банківських імперій початку ХХ століття. Сучасний фінансовий капітал має іншу структуру. Саме ця відмінність дозволяє краще зрозуміти не тільки еволюцію капіталізму, а й проблему співвідношення держави, фінансових інститутів та війни.
Від Гільфердінга до Леніна
Одним із ключових попередників ленінської концепції був Рудольф Гільфердінг. У своїй теорії фінансового капіталу він звернув увагу на процес злиття банківського і промислового капіталу. Банк переставав бути лише посередником між заощадженнями та підприємствами. Через кредитування, володіння акціями, участь у корпоративному управлінні та фінансуванні промисловості він отримував дедалі більший вплив на реальний сектор економіки.
Таким чином, виникала нова форма концентрації економічної влади:
розпорошені капітали → фінансове посередництво → концентрація ресурсів → контроль над великими підприємствами.












