У ній мріяли про світ без релігії, без націй, без кордонів, без власності, де не було за що вбивати чи вмирати, - лише вічність сексу під кайфом.
Проте історичний парадокс полягав у тому, що саме покоління, яке мріяло про цей вічний кайф, врешті-решт очолило банки, корпорації, університети, держави. Їхній лівий утопізм злився з правим капіталізмом і утворив гібрид, у якому свобода стала синонімом споживання, а «прогрес» механізмом соціальної інженерії.
Зрештою, це покоління, діти 1968 року, коли прийшли до влади, намагалися інституціоналізувати свою контркультуру: через політику, суди, адміністративні механізми та цензуру.
Із колишніх бунтарів вони стали носіями ліволіберальної ортодоксії.
Вони не просто вірили у свій світогляд - вони вважали його єдино можливим.
Несприйняття інакшої точки зору ставало не лише «неправильним», а злочинним.
Так з’явилася своєрідна форма неоліберального авторитаризму - з мовними табу, ідеологічними “п’ятихвилинками ненависті”, “культурою скасування” опонентів і культом особистої ідентичності.
Але сьогодні ця модель дедалі більше виглядає як рудимент епохи, що минає...
