Непременно!

 

Марина Шаповалова: У Китая такая же вторая экономика мира, как у РФ вторая армия

У Китая такая же вторая экономика мира, как у РФ вторая армия.

Китай, во-первых, остаётся относительно бедной страной по уровню жизни населения. Во-вторых, потенциал для экономического роста по реформам Ден Сяопина в Китае уже исчерпан. Дальнейший рост - хотя бы сравнимый по темпам с развитыми странами, а не то что опережающий - был бы возможен только в условиях углубления реформ, снятия ограничений администрированием. Но процесс там как раз пошёл в обратную сторону: Си уже вовсю строит свой тоталитаризм. Ближайшие перспективы поэтому - "отрицательный рост", говоря путиноидным языком. Нарастание диспропорций, снижение уровня жизни и т.п.

В Китае "жирное" государство - это совсем не то же самое, что богатая экономика. У Си в руках, как у почти единовластного уже хозяина страны, сосредоточены огромные средства и резервы, что во многом делает его "интересным партнёром". И опасным. Под его властью - шестая часть населения планеты. Замечу, весьма специфическая часть. Из чего можно сделать один, но весьма печальный вывод: позиции его армии и ВПК куда лучше экономических. А уж перспективы и подавно. Пока он существенно уступает ядерным державам по ядерному потенциалу. Но это - пока.

Вадим Денисенко: Крах прокитайської політіки Кремля

1. Всі останні роки Кремль виходив з тієї логіки, що Китай та США екзистенційні вороги, а відтак, вони не зможуть ні про що домовитися. Більше того, Москва робила і робить все для того, щоб Китай не став рівноправним з США переговорником щодо України. Путін дуже не хотів би цього, бо Китай - єдина країна, яка може реально натиснути на Росію.  

2. Логіка Путіна, як мінімум, з приходом Трампа, зводилася до того, щоб спробувати стати посередником між Вашингтоном та Пекіном. Обидві столиці його послали і тоді, вся стратегія Кремля почала зводитися до спроб продати обом одні й ті самі товари: перш за все північний морський шлях, рідкоземи та вуглеводні півночі Росії. Стратегія Москви тут була проста: обоє (в різних форматах) зацікавлені в тому, щоб отримати вищеназвані речі. Американцям, в обмін на доступ до цього пропонувався «дух Анкоріджа» (повне зняття санкцій і повернення на європейський ринок за допомогою США). Щодо Китаю, то тут, навпаки, Китай пропонує свою допомогу в освоєнні всіх вищеназваних речей, а Росія не пускає його в жодну з так званих «территорий опережающего социально-экономического развития»на півночі РФ». Росія, схоже, вважає, що північний морський шлях та ресурси Півночі настільки важливі обом, що вона зможе розторгуватися між Пекіном та Вашингтоном , які  змушені будуть піти на співпрацю з РФ і плюс, відкриють доступ до технологій.

3. Зустріч в Пекіні - це перш за все про правила торгівлі і про Тайвань. Дві головних  гарячі війни в світі- блокування Ормузу та Україна - це додаткові питання. Чому? 

- на війні в Ірані американські нафтові компанії можуть подвоїти свої прибутки проти 2025 року. І це явно ослаблює Китай, який , хоч і ретельно підготувався до цієї блокади і поки має час, щоб не прогинатися під США, все ж критично залежний від Близького Сходу. 

Іран не збирається йти на поступки ні Пекіну, ні США, а відтак, вирішення питання можливе лише у випадку спільної гри США та КНР. Це реалістично, але на заваді стоїть позиція одних з головних спонсорів Трампа. Плюс, не варто забувати про позицію Ізраїлю, який прагне продовження війни.

- Щодо України, то США, може й хотіли б віддати переговорні лаври КНР, але питання чи хоче КНР зараз грати в цю гру. Китай має розуміти: де він в схемі майбутнього устрою Європи взагалі і чорноморського регіону зокрема. Вирішення війни в Україні він розглядає саме в цьому контексті. Ні США, ні ЄС, ні РФ, ні ми поки не готові до такого діалогу, хоч він і неминучий. 

4. Все це не означає, що зрушень в питаннях наших переговорів не буде. Вони можливі, якщо сторони зможуть домовитися, як мінімум, по першим двом пунктам: торгівля та Тайвань. 

5. Тепер щодо атаки на Україну. Саме сьогодні вона була потрібна Путіну, щоб показати: він проти будь-яких переговорів «про Росію без Росії». Вся активізація російської дипломатії останніх днів зводиться до формули «Україна не хоче переговорів і зриває переговори». Путін навмисно, саме напередодні цього саміту озвучив свою, явно брехливу, формулу: «війна зупиниться, якщо Україна вийде з Донбасу». Він виставляє червоні прапорці саме виходячи з того, що існує невисока, але вірогідність того, що КНР та США домовляться про розширення переговорної групи. 

6. Правда, тут є не лише зовнішній, але і внутрішній розрахунок: Путіну потрібно погасити внтутрішньоросійську турбулентність. І формула «Україна не хоче закінчення війни» обрана, як базова, для російського споживача. Її ж дуже активно транслюють і на нашу аудиторію.  

7. І наостанок, маю повторити банальність: Путін не збирається зупиняти війну. А без розширення переговорного формату (без Китаю, ЄС, можливо Саудівської Аравіі та Туреччини) нинішній формат переговорів, на жаль, має мінімальні шанси не успіх

Юрій Підлісний: Візит Трампа до Сі — це спроба зрозуміти, чи можуть дві найбільші сили домовитися про правила конкуренції

 Трамп приїхав до СІ. Світ знову стає двополюсним. Але це вже не той світ, який ми знали з підручників про Холодну війну. Тоді головними полюсами були Вашингтон і Москва. Потім, на короткий історичний момент, здавалося, що світ стає складнішим: поруч із Вашингтоном і Москвою з’явилися Пекін, Брюссель, глобальні ринки, міжнародні інституції, “правила”, “цінності”, “партнерства”.

Але тепер складається враження, що все знову стискається до великої дуелі. Не Вашингтон—Москва, а Вашингтон—Пекін. Саме між ними сьогодні проходить головна лінія глобальної конкуренції: технології, штучний інтелект, рідкісноземельні метали, енергетика, Арктика, Тайвань, Іран, Україна, морські шляхи, валюти, ланцюги постачання, військова промисловість.

Брюссель у цій системі ще шукає себе. Європейський Союз хоче бути геополітичним гравцем, але все ще занадто часто діє як простір процедур, а не як центр сили. Москва ж розуміє: без перемоги в Україні вона остаточно втрачає статус окремого полюса. Росія ще може бути небезпечною, жорстокою і руйнівною, але вже не може бути рівною ані США, ані Китаю. Її головний страх — не просто програти війну. Її головний страх — остаточно перетворитися на сировинний придаток Китаю.

Вашингтон і Пекін мислять жорсткою конкуренцією. Для обох решта світу часто є не стільки спільнотою повноцінних суб’єктів, скільки полем, де треба закріпити правила гри. США мають свої важелі: долар, санкції, військові союзи, технології, флот, контроль над фінансовою інфраструктурою. Китай має свої: виробничі ланцюги, рідкісноземельні метали, промислову масштабність, залежність багатьох економік від китайського ринку, інфраструктурну експансію.

Саме тому російська агресія проти України для Пекіна — не моральна проблема, а інструмент. Китай не хоче прямої війни із Заходом, але йому вигідно, щоб Захід був виснажений. Йому вигідно, щоб Європа витрачала гроші, нерви, ресурси і політичну увагу на війну. Росія для Китаю — таран проти Заходу. Але не рівний союзник. І точно не імперія, перемога якої була б для Пекіна подарунком.

Китаю потрібна Росія слабка, залежна, ображена на Захід і готова продавати ресурси. Росія як молодший партнер. Росія як бензоколонка, арсенал, дипломатичний спойлер і антизахідний подразник. Але не Росія як самостійний переможець, здатний знову претендувати на власну сферу впливу від Варшави до Владивостока.

І тут починається найнеприємніше. Частина Заходу теж не хоче повного краху Росії. Не тому, що любить Путіна. А тому, що боїться хаосу: розпаду РФ, нових потоків біженців, ядерної зброї в незрозумілих руках, локальних війн на уламках імперії, китайського контролю над Сибіром, Арктикою і російськими ресурсами. Для частини американського стратегічного мислення Росія ще може бути не лише ворогом, а й потенційним елементом майбутнього балансу проти Китаю.

Тому війна в Україні для багатьох на Заході виглядає як щось, що треба не виграти, а “заморозити”. Зупинити кров, знизити ризики, стабілізувати фронт, перевести проблему в довгу дипломатію. Але заморожена війна — це не мир. Це відкладена війна. Це пауза, під час якої агресор переозброюється, жертва виснажується, а світ вдає, що знайшов компроміс.

Якби Захід мав відповідь на питання: що робити з Росією після поразки, — можливо, він діяв би рішучіше. Але такої відповіді немає. І саме відсутність цієї відповіді часто паралізує політичну волю.

У цьому ж контексті треба дивитися і на політику Трампа щодо Венесуели, Ірану, Гренландії, Канади, Арктики. Це не просто ексцентричність. Це груба, імперська, ресурсна геополітика. Якщо Китай має перевагу в критичних мінералах і виробничих ланцюгах, США шукають свої контрважелі: вуглеводні, Арктика, морські шляхи, стратегічні території, контроль над доступом до ресурсів.

Візит Трампа до Сі — це не просто дипломатичний спектакль. Це спроба зрозуміти, чи можуть дві найбільші сили домовитися про правила конкуренції. Не про дружбу. Не про мир у високому моральному сенсі. А про впорядковане суперництво: де чиї межі, що можна чіпати, а що ні, де можлива угода, а де буде силове стримування.

І в цьому пакеті неминуче будуть Іран, Тайвань і Україна. Для нас це небезпечно. Бо великі держави завжди мають спокусу говорити про менших без менших. Домовлятися про регіони, кордони, війни і “стабільність” так, ніби народи — це фігури на шахівниці.

Але Україна створила свою суб’єктність. У нас є карти на руках. Ми маємо армію, яка знає сучасну війну краще, ніж армії НАТО. Ми маємо оборонні технології, дрони, бойовий досвід, суспільну витривалість і досвід, без якого безпека Європи є ілюзією.

Наше завдання — не просити, щоб нас пожаліли. Наше завдання — позиціонувати себе як незамінного гравця. Для Європи — як східний щит і військово-технологічний партнер. Для США — як фактор стримування Росії і елемент ширшого балансу проти Китаю. Для світу — як доказ того, що імперії можна зупиняти.

Бо якщо ми не станемо суб’єктом глобальних мегатрендів, нас спробують розділити між чужими стратегіями. Якщо не будемо гравцем, станемо територією торгу. Якщо не сформулюємо свою роль, її сформулюють за нас.

Поки що ми маємо карти. Питання лише в тому, чи зможемо ми зіграти ними як держава, яка розуміє новий світ.

Руслан Амосов: Почему провалилась Перестройка

 Провалу проекта Конференции, предложенного М. Горбачевым, способствовали более глубокие экономические и социальные процессы. 

Обуржуевшиеся партноменклатура и  КГБ и на местах связанные  с теневым капиталом и бандитизмом - вот главные гегемоны контрреволюции. 

Ни в какой конференции и ни в каких правах человека они не были заинтересованы. 

Им нужно было раздербанить Союз на вотчины и устроить там свои порядки. 

А плебеев они кормили националистической похлёбкой и россказням о суверенитете. 

Все дружно кричали "ура!" и корили во всех бедах союзное правительство и местные советы. 

В конце концов новоявленные господа и паны получили независимость и ограбили собственный народ.

Перестройка нуждалась в защите со стороны простых трудящихся на местах. Революция обязана защищаться.

Комментарии в чате:

Vadim S. написал:

 По большому счету, я согласен с Вами. Горбачеву не удалось создать массовое движение в поддержку Перестройки. И поэтому всю ситуацию разорвало противостояние демшизы и упертых консерваторов.

Олег Г. написал:

Так и простых трудящихся уже не было - они или омелкообуржуазились, или люмпенизировались. Интеллигенция же не могла достучаться до этого уже "опростившегося" "трудового народа".

 Как раз такое массовое движение и родилось снизу - "народные фронты / рухи". Как когда-то возникли в 1905/1917 гг. - "советы депутатов" от разных слоёв народа. Но если Ленин-Троцкий и большевики, после некоторого колебания, рискнули выдвинуть лозунг "Всю власть - советам!", то Горбачев-Яковлев и демплатформа струсили такое предложить, "заблудились между двумя соснами" ("советы" и "центр"), а момент перехватил Ельцим своим лозунгом "Берите суверенитета столько, сколько сможете!". Струсили, наверно, именно потому, что внутри самой РСФСР народные фронты могли превратиться в реальную демшизу ("хунвейбинов") и начать "огонь по штабам". А вот если бы такое произошло, то именно армия смогла бы и навести "демократический порядок" и обеспечить создание Конфедерации (этим путем весьма успешно реализовал Ельцин свой "конституционный порядок"). 

Vadim S. написал:

 Олег, Ваши мысли интересны... Но все-таки чуточку поправлю - Горбачев и Яковлев не "струсили", но реально передали власть от КПСС к Советам. 

Что такое был Съезд народных депутатов в 1989 году? Реально законодательный орган, который кстати, признал незаконным пакт Молотова-Риббентропа. И во всех союзных республиках тогда власть перешла от партии к Советам. Председателями Верховных советов своих республик были избраны беспартийный музыковед Ландсбергис и бывший диссидент Гамсахурдиа. Разве раньше такое было бы возможным?

Олег Г. написал:

Немножко вы меня не поняли. Не советам власть Горбачев должен был бы передать, а именно "народным фронтам / движениям", как зарождающейся новой форме власти (как в свое время советы создались рядом с первой властью - Временным правительством и его уполномоченными комиссариатами на местах).

Vadim S. написал:

Знаете, сложно рассуждать о том, что и кому он был "должен". Народные фронты в разных республиках все-таки были общественными инициативами. Ну как передавать им власть? От одной нелегитимной структуры (КПСС) к другой (Народным фронтам)?

Горбачев передал реальную власть Советам, которая до 1989 года была сугубо номинальной. А в эти Советы в 1990 году состоялись уже свободные многопартийные выборы, и туда прошло множество представителей Народных фронтов.

Василий Танасийчук: Доктрина шока Наоми Кляйн

Когда мы читаем «Доктрину шока» Наоми Кляйн, мы совершаем типичную гуманистическую ошибку. Мы думаем: «это книга о плохих парнях из Чикагской школы, которые используют несчастья людей, чтобы набить карманы». ​На самом деле, Кляйн описывает не просто экономическую стратегию. Она описывает онтологический статус современного капитализма.

В концепции Кляйн шок - это не просто насилие. Это попытка обнулить Субъекта. Капитализм говорит: «Твоя история, твои социальные связи, твоя память - это мусор. Нам нужно, чтобы ты стал чистой пустотой, в которую мы запишем наш эффективный софт».

Почему «Доктрина шока» работает? Сегодня капитализм обладает странным, почти извращенным драйвом. Он обожает катастрофы. ​Для обычного человека наводнение в Новом Орлеане это трагедия. Для неолиберального идеолога это ментальная эрекция. Это шанс приватизировать школы, пока люди еще не успели вытереть слезы. Здесь мы видим то, что можно назвать «сверх-я» капитализма, которое приказывает наслаждаться даже среди руин. Ведь капитализм не боится кризисов. Он питается ими. Это как в фильмах ужасов: монстр становится сильнее каждый раз, когда вы его бьете. Доктрина шока - это способ превратить саму смерть и разрушение в прибавочную стоимость.

Ошибка думать, что «шок» - это исключение. В современном мире он стал нормой. Не нужно ждать цунами. Мы и так живем в состоянии перманентного шока. Инфляция, новые технологии, которые обесценивают вашу профессию за ночь, бесконечные кризисы. Все это способ постоянно держать Субъекта в состоянии постоянной дезориентации. Пока вы находитесь в состоянии шока, вы не можете задавать политические вопросы. Вы просто пытаетесь выжить. В этом и заключается гениальность системы: она делает вас настолько занятыми вашим собственным выживанием, что у вас не остается времени заметить, что у вас только что украли будущее.

Книга Наоми Кляйн - это не просто критика экономики. Это призыв увидеть, что «свободный мир» построен на фундаменте из боли и амнезии. Мы в нем словно пациенты, которым стерли память током. Мы просыпаемся в мире, где всё украдено, а нам говорят, что так было всегда и это естественный порядок вещей.

​Но истина в том, что под этим «порядком» лежит только насилие и пустота. И первый шаг к освобождению — перестать бояться шока и посмотреть прямо в глаза монстру.