Проте в міру розвитку акціонерних компаній, фінансових ринків, пенсійних фондів та інституційного інвестування цей зв'язок поступово розпався. Сьогодні людина може формально володіти частиною величезного масиву корпоративного капіталу, не маючи практично жодної можливості самостійно ним розпоряджатися.
Ця трансформація має важливі теоретичні наслідки. Вона частково продовжує тенденції, які описували класики політичної економії, але водночас створює інституційну форму, якої вони не могли безпосередньо передбачити.
У Маркса капіталістична власність ще значною мірою мислиться через фігуру власника капіталу. Капіталіст володіє засобами виробництва, авансує капітал, наймає робочу силу й отримує прибуток. Водночас Маркс уже бачив тенденцію до перетворення індивідуального капіталу на дедалі більш суспільну форму: концентрацію виробництва, кредит, акціонерні товариства та зростання ролі фінансових механізмів. Отже, передумови розриву між власністю та управлінням уже були присутні в його аналізі.
У Гільфердінга ця тенденція набуває більш конкретного вигляду. Його поняття фінансового капіталу описує зближення банківського та промислового капіталу. Фінансові інституції концентрують величезні масиви капіталу й отримують можливість впливати на промисловість. Тут власність уже не обов'язково збігається з безпосереднім розпорядженням: фінансова інституція може здійснювати контроль над підприємством через складну систему кредитних, акціонерних та організаційних зв'язків.
Наступний принциповий крок зробили Адольф Берлі та Гардинер Мінз. У дослідженні великої американської корпорації вони показали, наскільки далеко може зайти розпорошення акціонерної власності. Коли підприємство належить тисячам або мільйонам акціонерів, окремий власник уже не здатний реально керувати ним. Управління переходить до професійного менеджменту. Таким чином, виникає класична проблема відокремлення власності від контролю.
Саме тут з'являється важлива відмінність між юридичною власністю та економічною владою. Можна володіти акцією, але не мати реального впливу на стратегію підприємства. І навпаки, менеджер може здійснювати величезний вплив на використання капіталу, не будучи його власником.
Радянська система являє собою інший, радикальніший спосіб вирішення тієї самої структурної проблеми. Приватний власник засобів виробництва був ліквідований, а власність проголошувалася суспільною або державною. Але суспільство як абстрактний суб'єкт не могло безпосередньо управляти заводами, шахтами чи транспортною системою. Функція розпорядження тому переходила до державного апарату, партійної системи та адміністрації підприємств.
Схематично можна сказати:
суспільна власність → бюрократія → підприємство.
Це не означає, що радянська система була просто аналогом сучасного капіталізму. Її економічний механізм, політичний режим і система стимулів були принципово іншими. Проте на абстрактному рівні в обох випадках виникає одна проблема: формальний власник не збігається з безпосереднім розпорядником.
У сучасному фінансовому капіталізмі цей процес набув ще складнішої форми. Масове поширення пенсійних фондів, ETF та інших інвестиційних структур означає, що величезна кількість людей є кінцевими бенефіціарами капіталу, який вони безпосередньо не контролюють. Між ними та корпорацією виникає ціла система посередників.
У випадку таких гігантських asset managers, як BlackRock або Vanguard, схематично це можна представити так:
мільйони інвесторів → фонди → керуюча компанія → корпоративне голосування → менеджмент підприємства.
Це вже не класичний капіталізм, де власник і розпорядник капіталу були більш-менш однією особою. Але це також не радянська модель, оскільки кінцева власність залишається приватною, фінансові інституції діють у конкурентному ринковому середовищі, а їхні повноваження визначаються правом, контрактами та структурою фінансових активів.
Тому сучасний фінансовий капіталізм можна розглядати як подальший етап процесу, що почався з акціонерної корпорації. Спочатку розділилися власник і корпоративний менеджер. Потім між кінцевим власником та менеджментом з'явився дедалі складніший шар інституційних посередників. У результаті виникла система, в якій право власності може бути максимально розпорошеним, тоді як функція професійного управління та голосування концентрується в руках відносно невеликої кількості фінансових організацій.
Це породжує принципово нове питання про природу власності. Якщо мільйони людей юридично володіють капіталом, але не можуть ним самостійно розпоряджатися, а кілька інституцій здійснюють значну частину управлінських функцій, то кого слід вважати реальним суб'єктом економічної влади?
Саме тут сучасний капіталізм виходить за межі класичних моделей. Маркс, Гільфердінг і навіть Берлі та Мінз передбачали окремі елементи цього процесу — концентрацію капіталу, фінансіалізацію, акціонерну власність і відокремлення власності від контролю. Проте вони не могли передбачити сучасну інфраструктуру пасивного інвестування, глобальних індексних фондів та гігантських компаній з управління активами.
Тому найцікавіше в сучасній системі полягає не в тому, що «BlackRock і Vanguard володіють усім». Така теза надто спрощує реальну структуру власності. Значно важливіше інше: власність стала масовою й розпорошеною, тоді як здатність здійснювати функцію розпорядження капіталом у певних аспектах стала концентрованою.
Це створює своєрідний парадокс. Капітал формально демократизується через його належність мільйонам інвесторів, але механізми його колективного управління стають дедалі більш професіоналізованими та централізованими.
У цьому сенсі сучасний фінансовий капіталізм можна розглядати як систему, що розв'язує проблему управління величезним масивом розпорошеної власності через професійних посередників. І саме ця структура робить його історично відмінним як від класичного капіталізму, так і від радянської моделі.
Отже, головна тенденція сучасної економіки полягає вже не просто в концентрації власності. Вона полягає в розходженні трьох функцій, які колись були об'єднані в одній фігурі капіталіста: власності, контролю та управління. Власність може належати мільйонам, контроль частково здійснюватися інституційними інвесторами, а оперативне управління — професійними менеджерами.
Саме тому для розуміння сучасного капіталізму недостатньо запитувати: «кому належить капітал?» Не менш важливим стає питання: «хто має інституційну здатність розпоряджатися ним?»
Можливо, саме перехід від питання про власника до питання про розпорядника є однією з найважливіших відмінностей фінансового капіталізму XXI століття від капіталізму, який аналізували його класичні теоретики.
Комментариев нет:
Отправить комментарий