Андрій П-ко: Творче руйнування та самозаперечення капіталізму: від Шумпетера до Агіона і Говітта

 Капіталізм ґрунтується на суперечності, яка водночас є джерелом його сили та потенційною причиною його занепаду. 

З одного боку, він стимулює інновації, підприємницьку ініціативу й конкуренцію, завдяки яким нові технології витісняють застарілі, а ресурси переміщуються до продуктивніших видів діяльності. З іншого боку, успіх капіталістичних підприємств створює передумови для концентрації економічної влади, монополізації ринків і зближення великого капіталу з державою. Унаслідок цього система, яка виникла завдяки конкуренції, може поступово перетворюватися на систему захисту вже сформованих економічних привілеїв.

Саме ця суперечність дає змогу побачити зв’язок між концепцією творчого руйнування Йозефа Шумпетера та сучасними моделями економічного зростання Філіпа Агіона і Пітера Говітта. Якщо останні математично формалізували механізм, завдяки якому інновації забезпечують розвиток капіталістичної економіки, то Шумпетер звернув увагу на глибшу проблему: капіталізм може поступово руйнувати власні соціальні та інституційні основи саме внаслідок свого успішного функціонування.

У праці «Капіталізм, соціалізм і демократія» (1942) Шумпетер розглядав капіталізм не як незмінний економічний порядок, а як історичну систему, що постійно трансформує сама себе. Центральне місце в його концепції посідає творче руйнування — процес, у межах якого нові технології, продукти, підприємства та способи організації виробництва витісняють старі. Економічний розвиток у такому розумінні не зводиться до простого збільшення обсягів виробництва: він передбачає безперервну перебудову самої структури економіки.

Однак Шумпетер бачив у цьому процесі не лише джерело зростання, а й потенційну загрозу капіталістичному суспільству. Інновації змінюють не тільки виробничі технології, а й соціальні відносини, організацію підприємств та розподіл економічної влади. Великі компанії поступово витісняють дрібних підприємців, а підприємницька функція дедалі більше перетворюється на діяльність великих бюрократизованих організацій. Підприємництво, яке колись уособлювало індивідуальну ініціативу та здатність ламати усталені порядки, стає частиною корпоративної системи управління.

У цьому полягає один із парадоксів шумпетерівського капіталізму: його розвиток може послаблювати ті соціальні групи, інститути та цінності, які історично підтримували його існування. Успішний капіталізм не обов’язково створює дедалі міцнішу суспільну основу для самого себе. Навпаки, він може породжувати бюрократизацію, посилення державного управління та інтелектуальну критику приватної власності, поступово роблячи альтернативні форми організації економіки суспільно прийнятнішими. Саме в цьому ширшому сенсі Шумпетер припускав, що капіталізм може перейти до соціалізму не лише внаслідок революції чи економічного краху, а й через поступову трансформацію власних інституцій.

Математичні моделі Агіона і Говітта, представлені, зокрема, у статті «A Model of Growth Through Creative Destruction» (1992), дають змогу точніше зрозуміти економічний механізм, який лежить в основі цього процесу. У їхній моделі підприємства інвестують у дослідження та розробки, сподіваючись отримати технологічну перевагу й тимчасову монопольну ренту. Успішна інновація підвищує продуктивність, але водночас знецінює попередні технології та витісняє їхніх власників. Очікування прибутку стимулює нові інвестиції в інновації, а послідовна зміна технологічних лідерів забезпечує довгострокове економічне зростання.

Отже, конкуренція в цій моделі є не просто боротьбою між підприємствами за наявний ринок. Вона становить механізм постійного оновлення економіки. Прибуток винагороджує інноваційні зусилля, а загроза втрати ринкових позицій спонукає компанії вдосконалювати технології. Економічний розвиток виникає завдяки тому, що сьогоднішні переможці не можуть бути цілком упевнені у своєму завтрашньому становищі.

Проте саме тут постає питання, яке виходить за межі самої моделі економічного зростання. Що відбувається, коли переможці творчого руйнування отримують достатньо економічної та політичної влади, щоб захиститися від наступної хвилі інновацій?

Підприємство, яке досягло успіху завдяки новій технології, має стимули не лише розвивати її, а й зберігати власні ринкові позиції. Спочатку воно конкурує з усталеними виробниками, руйнує старі ринкові структури та перерозподіляє ресурси на свою користь. Однак після досягнення домінантного становища його інтереси можуть змінитися. Замість підтримки відкритої конкуренції компанія починає прагнути обмежити доступ нових учасників до ринку, захистити свої технологічні переваги, вплинути на регуляторні рішення або домогтися державної підтримки.

Таким чином, підприємницький капітал, який раніше виступав силою руйнування застарілих економічних структур, сам перетворюється на силу, зацікавлену в збереженні статус-кво. Творче руйнування породжує переможців, але переможці не завжди зацікавлені в тому, щоб цей процес тривав безперервно.

Це не означає, що кожна успішна компанія неминуче перетворюється на монополію або що будь-який вплив бізнесу на державу обов’язково шкодить конкуренції. Проте виникає структурна проблема: економічний успіх може створювати ресурси для політичного впливу, а політичний вплив — можливості обмежувати конкурентний тиск. Якщо такі можливості використовуються для захисту привілеїв, ринок поступово втрачає здатність самостійно оновлюватися.

У цьому контексті особливо важливо розглянути взаємовідносини капіталу й держави. Шумпетерівська перспектива дає підстави замислитися над тим, як капіталістична економіка поступово переходить від децентралізованої підприємницької конкуренції до складніших форм управління, у яких дедалі більшу роль відіграють великі корпорації та державні інституції. 

Однак це не слід ототожнювати з твердженням, що будь-яке зближення бізнесу й держави автоматично веде до соціалізму. Держава може не лише захищати економічних лідерів, а й протидіяти монополізації, підтримувати фундаментальні дослідження, забезпечувати доступ до ринків і створювати умови для появи нових підприємств.

Тому принципове значення має не сама наявність державного втручання, а його характер. Якщо державна політика забезпечує переваги вже сформованим економічним групам і створює перешкоди для нових конкурентів, вона може послаблювати творчий потенціал капіталізму. Якщо ж вона обмежує монопольну владу та підтримує відкритість ринків, то здатна, навпаки, зберігати умови для інноваційного розвитку.

Водночас посилення державного контролю не тотожне переходу до соціалізму. Державне регулювання може співіснувати з приватною власністю та ринковою конкуренцією, а економіка з формально приватними підприємствами може характеризуватися значною концентрацією влади й обмеженою конкуренцією. 

Отже, проблема полягає не просто у співвідношенні держави та ринку, а в тому, хто контролює економічні правила, чи є вони відкритими для нових учасників і чи зберігається можливість оскаржити становище тих, хто вже досяг успіху.

Саме тут підходи Шумпетера, Агіона і Говітта доповнюють один одного. Моделі Агіона і Говітта пояснюють, як конкуренція між технологіями та підприємствами може забезпечувати зростання продуктивності. Шумпетер натомість порушує питання про історичну долю суспільства, у якому цей механізм функціонує: чи здатні його інститути зберігати умови для конкуренції, коли економічні переможці накопичують дедалі більше ресурсів і впливу?

Відповідь на це питання не є наперед визначеною. Капіталізм не приречений ані на безперервне посилення конкуренції, ані на неминучу монополізацію чи соціалізацію. Його траєкторія залежить від інституцій, політичних рішень і суспільних конфліктів, які визначають межі економічної влади. Проте сама можливість того, що переможці ринку можуть обмежувати конкуренцію, показує: інноваційність не є автоматичною властивістю капіталізму, яка гарантовано зберігається за будь-яких умов.

Отже, головний парадокс полягає в тому, що капіталізм може створювати сили, здатні послабити механізм, завдяки якому він розвивається. Конкуренція породжує інновації, інновації створюють економічних переможців, а переможці можуть використовувати набуту владу для захисту від нової конкуренції. Якщо цей процес стає домінантним, творче руйнування поступово поступається місцем охороні вже сформованих привілеїв.

Тому питання полягає не лише в тому, чи здатен капіталізм породжувати інновації, а й у тому, чи здатен він підтримувати інституційні умови, за яких навіть найуспішніші підприємства залишаються вразливими до появи кращих технологій і нових конкурентів. Саме в цьому полягає ширший сенс зіставлення Шумпетера з Агіоном і Говіттом: перші принципи пояснюють динаміку економічного зростання, тоді як критична перспектива Шумпетера допомагає побачити його можливі інституційні межі.

Зрештою, життєздатність капіталізму залежить не тільки від його здатності винаходити нове, а й від його здатності не дозволяти вчорашнім новаторам назавжди заблокувати появу завтрашніх.