Однак протягом XX століття структура капіталізму зазнала глибоких змін. Сьогодні значна частина світової економіки функціонує вже не як сукупність підприємств, що належать окремим підприємцям чи сімейним династіям, а як складна мережа корпорацій, акції яких розподілені між мільйонами інвесторів. Особливо яскраво ця тенденція проявляється в діяльності таких інвестиційних гігантів, як BlackRock, Vanguard чи State Street. Їхня поява поставила перед економістами, соціологами та політичними філософами цікаве питання: чи не виникла в сучасному світі нова, гібридна форма економічної організації, яка поєднує риси класичного капіталізму та деякі елементи колективного володіння?
На перший погляд відповідь може здаватися очевидною. Усі названі структури є приватними компаніями, діють у ринковому середовищі, орієнтуються на прибуток і конкурують між собою. Це, безумовно, робить їх складовою капіталістичної системи.
Проте при детальнішому розгляді виявляється, що механізм володіння капіталом у сучасному фінансовому секторі істотно відрізняється від класичної моделі приватної власності.
Мільйони звичайних громадян сьогодні беруть участь у функціонуванні ринку капіталу через пенсійні програми, страхові накопичення, взаємні фонди, біржові фонди та інші інвестиційні інструменти. Працівник заводу, шкільний учитель, інженер чи державний службовець, який регулярно сплачує внески до пенсійного фонду, фактично стає співвласником акцій сотень або навіть тисяч компаній. Його пенсійні заощадження можуть бути інвестовані в підприємства енергетичного сектору, технологічні корпорації, фармацевтичні компанії, банки, логістичні мережі чи виробничі концерни.
Таким чином, у сучасній економіці виникає своєрідна форма масового, розпорошеного володіння засобами виробництва. Якщо у XIX столітті фабрика могла належати одній особі, то сьогодні величезна транснаціональна корпорація часто формально належить мільйонам людей. У певному сенсі це нагадує старі соціалістичні ідеї про суспільну власність, хоча реалізується не через державу, а через фінансовий ринок.
Саме тому деякі дослідники використовують терміни «народний капіталізм», «пенсійний капіталізм» або навіть «демократизований капіталізм». Вони підкреслюють, що сучасна система істотно розширила коло власників капіталу. Частина населення більше не є лише найманими працівниками; вона одночасно виступає інвестором і співвласником корпоративних активів.
Проте ця картина є лише частиною реальності. Поряд із широким розподілом власності відбувається протилежний процес — концентрація контролю. Хоча акціонерами виступають мільйони людей, реальне управління здійснює відносно вузьке коло професійних менеджерів, фінансових аналітиків, членів рад директорів та керівників інвестиційних компаній.
Цю проблему ще в першій половині XX століття описали американські дослідники Адольф Берлі та Гардінер Мінз. Вони звернули увагу на фундаментальне явище сучасної економіки — розділення власності та контролю. Формальний власник і фактичний керівник дедалі частіше перестають бути однією особою.
Звичайний вкладник пенсійного фонду володіє настільки незначною часткою активів, що практично не здатний впливати на корпоративну політику. Він не бере участі в ухваленні інвестиційних рішень, не визначає кадрову політику і не голосує щодо стратегічного розвитку компаній. Натомість ці функції виконують професійні управлінці.
Саме ця особливість дала підстави американському мислителю Джеймсу Бернему висунути концепцію «менеджерської революції». На його думку, у XX столітті відбувається історичний перехід від суспільства приватних власників до суспільства професійних адміністраторів. Головним джерелом влади стає не право власності як таке, а здатність управляти складними організаційними структурами.
У цьому сенсі сучасні фінансові гіганти дійсно набувають певної гібридності. З одного боку, вони залишаються частиною капіталістичної системи: зберігається приватна власність, функціонує ринок, існує конкуренція, а основною метою діяльності залишається отримання прибутку та збільшення вартості активів.
З іншого боку, власність дедалі більше набуває колективного характеру. Капітал концентрується у великих інвестиційних фондах, але його кінцевими власниками є широкі верстви населення. Це створює ситуацію, за якої формально значна частина економіки належить не окремим магнатам, а суспільству загалом, хоча й у дуже опосередкованій формі.
Однак цю систему не можна назвати комуністичною. У класичній комуністичній теорії засоби виробництва мають перебувати у суспільній власності, а економічна діяльність повинна координуватися не ринком, а плануванням. У сучасному фінансовому капіталізмі зберігаються і приватна власність, і ринкові механізми, і конкуренція між інвестиційними структурами.
Більш доречно говорити про виникнення нової історичної форми — менеджерського капіталізму. У цій системі власність є масовою та розпорошеною, тоді як контроль концентрується в руках професійної управлінської еліти. Простий громадянин стає співвласником світової економіки, але не набуває реального політичного чи управлінського контролю над нею.
Ця подвійність породжує низку суперечностей. З одного боку, система дозволяє широким верствам населення брати участь у зростанні світової економіки через пенсійні накопичення та інвестиції. З іншого боку, концентрація управлінської влади в руках вузького кола фінансових менеджерів викликає питання про демократичну підзвітність таких структур.
Фактично сучасний світ дедалі менше нагадує як класичний капіталізм XIX століття, так і традиційний державний соціалізм XX століття. Він формує нову модель, у якій поєднуються масове володіння, професійне управління, глобальні фінансові ринки та надзвичайно складні корпоративні мережі.
Саме тому сучасний фінансовий капіталізм можна розглядати як своєрідну гібридну систему, що поєднує індивідуалістичну логіку ринку з елементами колективного володіння. Це не комунізм і не класичний капіталізм у його первісному вигляді, а нова форма організації економічного життя, характерна для доби глобалізації, фінансіалізації та панування професійних менеджерів.
Комментариев нет:
Отправить комментарий